WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат

Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст - Реферат


Реферат
не тему:
Безперервність та наступність національної історичної освіти: українознавчий зміст
Українознавство як наука і навчальна дисципліна не тільки не підміняє українську та зарубіжну історії, а, навпаки, стимулює їх розвиток і засвоєння, оскільки інтегрує надбання галузевих наук і вибудовує на цій основі якісно нову систему знань про Україну й українство. За своїм змістом і наповненням історичний компонент українознавства суттєво відрізняється як від шкільних, так і від вузівських історичних дисциплін. Ідеться про значно вищий рівень узагальнень і систематизації знань не стільки про конкретні події і факти, скільки про явища, тенденції та закономірності історичного процесу в їх органічному поєднанні з напрацюваннями філософської, правничої, культурологічної, етнографічної, філологічної та інших наук щодо ключових проблем розвитку етносу, нації, мови, культури і держави. Історія закладає міцний фундамент історичної свідомості, наукового світогляду кожної людини, прищеплює високі морально-етичні якості, формує її як громадянина і патріота. Серед найголовніших дидактичних принципів вивчення і засвоєння історії є системність, безперервність і наступність, тобто спадкоємність історичної освіти, яка охоплює всі сходинки формування історичної свідомості, починаючи від родинного виховання, дошкільного та шкільного навчання і закінчуючи вищою, післядипломною та самоосвітою.
Наукове осмислення суті національної історичної освіти, її змісту, значення методологічних принципів системності, безперервності та наступності й забезпечення її українознавчої спрямованості перебуває на початковій стадії. В наявних працях [1] з'ясовуються окремі аспекти цієї широкої проблеми, вказується на взаємозв'язок історії та українознавства, їх виховну роль. Нині потрібен синтез поглядів на шляхи становлення системи національної історичної освіти та посилення її українознавчої спрямованості. Це завдання може бути реалізоване лише тісною співпрацею істориків та українознавців, а воно належить до винятково важливих і актуальних науково-педагогічних проблем, що зумовлюється багатьма чинниками. По-перше, сучасний етап суспільно-політичного розвитку України, загроза її цілісності і самій державності об'єктивно диктує необхідність засвоєння всіма громадянами держави правдивої і несфальшованої історії українського народу, позаяк ідеологи сепаратизму та їх зарубіжні консультанти всіляко намагаються "науково" обґрунтувати історичний регіоналізм України, ментальну несумісність українців Сходу та Заходу, штучно роздмухуючи і гіперболізуючи в політичних цілях деякі реально існуючі мовні, культурні та релігійні відмінності. Наукова громадськість обурена фактами безпардонного, дилетантського втручання деяких політичних партій, громадських об'єднань, зокрема Ради ветеранів, що її очолює генерал І.Герасимов, у професійну діяльність істориків, їх намаганнями законсервувати давно збанкрутілі міфи і концепції, повернутися до оцінок історичного процесу за стандартами сталінського короткого курсу історії ВКП(б). Виявом неповаги до науково-культурної громадськості стало рішення про призначення головою Державного комітету архівів інженера за спеціальністю, "товаришки" О.Гінзбург. Природне занепокоєння викликає спроба нинішніх урядовців заблокувати розгортання роботи Українського інституту національної пам'яті, реалізацію заходів щодо увіковічення пам'яті про видатних борців за українську незалежність, жертв політичних репресій та голодоморів. У суспільстві виникає природне питання, чому влада ігнорує наукові висновки професійних істориків щодо учасників українського національно-визвольного руху, зокрема діяльності ОУН та УПА. Робляться спроби стерти з пам'яті не тільки події півстолітньої давності, але й сучасності. Справа дійшла навіть до механічного стирання реліквій Помаранчевої революції на майдані Незалежності. Історія знає подібні явища. У Древньому Римі при імператорі Тиберії був прийнятий закон про пам'ять, за яким все з минулого, що не влаштовувало правителя, підлягало забуттю. З історії відомо, що до подібних дій вдавалася інквізиція у середньовіччі, гітлерівський і сталінський режими. По-друге, антиукраїнські сили, включаючи й частину чиновництва, намагаються залишити на узбіччі навчальних планів закладів освіти не тільки українознавство, але й суттєво звузити, а з університетів та академій загалом витіснити історію України, мовляв, вона є предметом загальноосвітньої школи. На початку 1990-х років на вузівський курс історії України було відведено 72 год., на початок ХХІ ст. його скоротили до 54, а в багатьох вузах- до 32 год. Є випадки, коли історія України, як, наприклад, у Сімферопольському медичному університеті, взагалі не вивчається. Парадоксальна ситуація склалася у філіалах московських вузів, створених на кошти українських платників податків. Історія України в них не викладається, вона підмінена так званою "Историей Отечества". По-третє, під виглядом "узгодження" підручників і навчальних посібників з науковцями сусідніх країн, насамперед Росії та Польщі, вихолощується національний зміст і самобутність української історії, нейтралізується її роль у формуванні національно-патріотичних почуттів та державно-самостійницької свідомості. По-четверте, саме поняття "національна історична освіта", принципи безперервності та наступності її забезпечення лише окреслені в деяких публікаціях [1], але ще не дістали належного осмислення в історичних, українознавчих та педагогічних дослідженнях.
Враховуючи актуальність та недостатнє розроблення поставленої проблеми, спробуємо хоча б частково заповнити існуючі прогалини, з'ясувати зміст поняття "національна історична освіта", його системний характер і взаємозв'язок з українознавством, розкрити методологічне значення безперервності та наступності засвоєння історичних знань у контексті найважливіших українознавчих концентрів: етнос - нація - мова - держава, а також обґрунтувати ряд рекомендацій, спрямованих на подальше підвищення світоглядно-виховної ролі історії та поліпшення якості навчальної літератури.
Розглянемо, насамперед, саме поняття "національна історична освіта". Усі ми є свідками девальвації цього високого й святого слова "національний", підміни змісту і приниження його значення. Роздаючи направо і наліво титул "національний" установам науки, освіти, культури, заповідникам без чіткого визначення відповідних критеріїв цього найвищого визнання, влада скомпрометувала і принизила саме поняття "національний" як український, не виробила системи періодичного підтвердження високого титулу, внаслідок чого воно втратило стимулюючу роль, а чимало установ, отримавши це звання як аванс, практично так
Loading...

 
 

Цікаве