WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Андрій Ніковський – визначний громадсько-політичний діяч, літературознавець та журналіст у документальних свідченнях - Реферат

Андрій Ніковський – визначний громадсько-політичний діяч, літературознавець та журналіст у документальних свідченнях - Реферат

критично ставився до його діяльності як голови УЦР, не завжди поділяючи його точку зору. Зокрема,він не погоджувався з усуненням від участі в державотворчому процесі представників заможних верств нації, наприклад, таких культурних, освічених людей, до того ж українських патріотів, як В.Леонтович і Є.Чикаленко, на тій підставі, що вони належали до "буржуїв". Даючи в листі до Є.Чикаленка досить непривабливі характеристики членам Центральної ради П.Христюку та І.Пугачу, він з гумором писав: "Отже, геть к чорту з своїм розумом, культурою й вихованістю: нам треба латану одежу й діряву голову!"[7, 37]. Однак, не дивлячись на подекуди досить критичні оцінки діяльності Центральної Ради, А.Ніковський розумів, що на той час тільки вона була тим єдиним представницьким органом, навколо якого могло гуртуватися свідоме українство. Тому він продовжував брати участь в усіх українських справах, особливо після 25 серпня 1917 р., коли головнокомандувач Збройних сил Росії генерал Корнілов висунув Керенському ультиматум із вимогою передати владу для забезпечення в країні "жорсткого порядку" й оголошення воєнного стану. Фактично йшлося про встановлення мілітаристської диктатури, яка загрожувала й демократичним перетворенням в Україні. Наприкінці серпня А.Ніковський був обраний до складу Комітету по охороні революції, керівництво якого доклало у ті дні чимало зусиль, щоб уникнути застосування сили в розв'язанні українських проблем.
Після жовтневого перевороту більшовиків у Петрограді Мала УЦР на закритому засіданні із представниками київських військових, громадських, селянських, профспілкових організацій утворила відповідальний Крайовий комітет охорони революції в Україні. За поданням Генерального секретаріату, всупереч позиції Тимчасового уряду, А.Ніковський увійшов до складу Комітету і став комісаром Києва [23, 325].
Після оприлюднення IV Універсалу про проголошення незалежності УНР та захоплення більшовицькими збройними формуваннями Києва Центральна рада перебралася до Житомира, проти чого виступив А.Ніковський і вийшов зі складу президії, чим намагався спонукати інших членів президії до відставки та подальшого переобрання. Він, як і С.Єфремов, не залишив Київ ні після вступу в місто військ Муравйова, ні після приходу німців. Обидва продовжували працювати в "Новій Раді". А.Ніковський вкрай негативно сприйняв згоду УЦР на введення в Україну австро-німецьких військ і на знак протесту вийшов із Ради. Пізніше він напише у своїх спогадах: "Газета "Нова Рада" з першого дня приходу до Києва українського війська разом з німцями стала в різку опозицію..."[26, 15]. Він критикував УЦР і за церковну політику, пропонував створити окремий орган управління релігійними справами. Байдужість українських парламентарів, на його думку, могла призвести до поширення впливу Московського патріархату та Синоду на православних в Україні [5, 129].
Коли наприкінці квітня 1918 р. стався державний переворот і на Україні встановився монархічний режим гетьмана Павла Скоропадського, більшість українських соціалістичних партій відмовилася співробітничати з новою владою. Намагання гетьмана долучити до участі в уряді представників української національної демократії і взагалі зблизитися з нею на ґрунті спільної праці на користь Української Держави спонукало до об'єднання частини українських політичних партій, культурно-просвітніх і навіть деяких професійно-економічних організацій в один союз. Так, у середині травня 1918 р. у Києві сформувався Український Національно-Державний Союз, реформований згодом в Український Національний Союз (УНС) із філіями в Одесі, Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві та інших містах. Головою Союзу було обрано А.Ніковського. Дуже скоро до нього почали з'являтися численні делегації з різних куточків України в "пошуках правди", які він уважно приймав і вислуховував. А.Ніковський брав участь і в підготовці статуту УНС, який було опубліковано на сторінках "Нової Ради". Основними завданнями Союзу він бачив утворення міцної самостійної Української Держави, встановлення законної і відповідальної перед парламентом влади, оборону прав українського народу і української держави в міжнародній сфері. Політик визнавав виключно демократичні методи у досягненні мети Національного союзу і виключав будь-яке використання зброї. Натомість В.Винниченко, який в середині вересня 1918 р. перебрав головування в Союзі, вважав, "що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних класів"[27, 137]. А.Ніковський, А.Саліковський та В.Садовський були проти збройного антигетьманського повстання, називаючи його "небезпечною авантюрою", яка безумовно не вдасться і яка принесе надзвичайну шкоду всій українській справі [27, 137].
Восени 1918 р. А.Ніковський пережив велику особисту трагедію. Померла його дружина Наталя Дмитрівна. З присвятою "ясній пам'яті" дружини наступного року в Києві вийшла його книжка "VITA NOVA", яка містила літературознавчі есе про творчість кількох молодих талановитих поетів-новаторів. У передньому слові до книжки він писав: "Тяжка, несподівана доля народная, химерні й таємні для малого розуму людського шляхи будучини, а саме 1917 - 1919- й роки - це часи панування української національної ідеї, - і тут усе! Україна справді воскресла і жила!… Здавалось би, - який злочин, яка екзотичність, що в дні нашої загальної мобілізації, в ці дні являються артистичні постаті Павла Тичини, Максима Рильського і Михаїла Семенка, з якимись своїми настроями і формами, з капризним вибором тем і ритмів та своїми чисто поетичними інтересами. Але безтактності в цьому нема: нація живе повним життям, і ось вам перші ознаки національного багатства: являється лишок, являється роскіш, не необхідне" [28,5]. Цією книжкою А.Ніковський утвердив себе як один з першорядних літературних критиків того часу.
Окремої уваги заслуговує масив офіційних документів, які стосуються діяльності А.Ніковського на посаді міністра закордонних справ УНР. Він зберігається у фонді міністерства закордонних справ УНР (ф.3696) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі ЦДАВОУ). Тут відклався наказ, написаний ним власноруч, про його призначення від 26 травня 1920 р.[29, 86]. Документи фонду свідчать про те, що А.Ніковський очолював комісію з розроблення Конституції УНР (1920-1923), провід якої перебував у Тарнові (Польща). Він був членом української делегації на переговорах із Б.Савинковим про можливість спільних дій, внаслідок яких було підписано угоду про взаємне визнання УНР і Російського політичного комітету та окремо було розроблено велику військову конвенцію. В листах до О.Шульгина (Франція), О.Лотоцького (Туреччина), М.Василька та інших голів місій А.Ніковський давав конкретні пропозиції та настанови щодо поведінки представництв на зустрічах та переговорах з представниками урядів західних держав. Із текстів видно, що його вказівки були аргументованими та виваженими, вони ґрунтувалися на глибокому аналізі міжнародної
Loading...

 
 

Цікаве