WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Андрій Малишко - Реферат

Андрій Малишко - Реферат

світ Москві. Хіба може забутися його промова на відкритих партійних зборах після XX з'їзду КПРС, коли він назвав члена політбюро Кагановича, який лаштувався у вожді українського народу, ворогом і нищителем української культури, а міністра фінансів СРСР Звєрєва - звірюкою, здирщиком, який із російсько-царською жадібністю обкладав податками кожну вишеньку в українському саду!
Ніколи не забудеться літературний вечір у Львові, коли ми з Малишком супроводжували латвійських письменників, які гостювали в Україні. Це було в другій половині 60-х років, коли Малишків поетичний дар набирав філософського забарвлення, здавалося, переходив з вулканічного стану в стан нетривкого, підозрілого супокою. Спілка письменників доручила мені очолити поїздку з латишами по Україні, а я запросив до товариства Малишка - і ми поїхали.
Зустріч із львівською інтелігенцією відбувалася у Будинку вчених. У президії поруч з Малишком сиділи Валдіс Лукс, Анна Саксе, а позаду - секретар обкому КПУ В.Мапанчук. Я надав слово Малишкові. Такої бурі ніхто не чекав, таких промов у радянському Львові, мабуть, ніколи й не було. Малишко говорив дослівно таке: "Я був у рядах Червоної Армії, яка визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, пройшов вулицями Львова - і не почув української мови. Куди поділася наша мова, куди поділися люди у вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських будинках, куди зник Львів Франка? Де ваша совість, дорогі галичани? Раби, навіщо я вас визволяв?"
На другий день, уже біля вагона, з якого ми з Малишком вийшли на київському пероні, нас чекав інструктор із ЦК КПУ. Він сказав, шо нас "желает видеть немедленно" Андрій Данилович Скаба. Ми з Малишком переглянулись, усміхнулись. Скаба говорив спочатку зі мною, Малишко ждав своєї черги за дверима.
- Як ви могли допустити до такого скандалу? Ви - керівник групи, ви дали Малишкові слово, ви аплодували його націоналістичній промові!
Я виправдовувався: - Андрій Малишко - великий поет. Не мені його наставляти, тим більше перебивати на слові.
Скаба оскаженів:
- Ми таких Малишків і Павличків наробимо стільки, скільки нам треба. Великий поет? Ви й про себе так думаєте? Знаю! Ось ми знімемо з Малишка депутатський значок, а тоді побачимо, де подінеться великий поет. Ідіть!
Я вийшов, а Малишко зайшов до кабінету секретаря. Йому було сказано те саме, що й мені: "Малишків і Павличків наробимо хоч би й сотню!" Малишко повторював цю фразу і сміявся, але не очима, а тільки устами й голосом, а в очах світив огонь розгніваності й неприборканості, зневаги до партійного чинуші.
Скаба виконав свою обіцянку. Малишка не було в списку кандидатів на наступних виборах до Верховної Ради УРСР. Малишка виключили зі списків радянської номенклатури, яку обслуговувала перша поліклініка четвертого управління Міністерства охорони здоров'я УРСР. І що дуже цікаво: його, як він сам казав, за вухо, ніби бездарного й бешкетливого учня, вивели зі школи, тобто викреслили його творчість із шкільних підручників для десятого класу. Отак точнісінько, як це й намагаються зробити тепер, в умовах самостійної України... Це був удар, який, безсумнівно, вплинув на його настрій, на його духовне і, думаю, фізичне здоров'я. Малишко був занадто амбітним, щоб перенести перебування на обочині громадського життя. Він змушений був померти в розквіті свого таланту, будучи розтоптаним системою, яку він славив і яку ненавидів...
Малишко стежив за творчістю молодших за нього поетів і безпомильним інстинктом відзначав справжні таланти. Так було з першими публікаціями Василя Стуса. 12.XII.1962 р. Стус писав до Малишка: "Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут (мова йде про Горлівку, де тоді Стус працював учителем, Д.П.) я вихований рідним духовним хлібом - "Жагою" Рильського, вашим віршем "Батьківщина моя", тож скажіть, поете, що робити". Як до сумління нації до Малишка звертався чоловік, який уже готувався на хрест за свій народ. Стус хотів знати, що робити з тотальним змосковщенням Донбасу, з русифікаційною політикою комуністичних наставників, із занепадом української культури й брехнею про її розквіт, із псевдонародним фальшивим пафосом, що ним хизувалась українська поезія, втративши одержиму правдолюбність Т.Шевченка, неодмінну прикмету кожної справжньої літератури - філософську, людинознавчу снагу, якою жив Г.Сковорода. Стус напевно не чекав відповіді від Малишка, він знав, що його листи читають у КГБ, а тому просив пробачення за свою відвертість, яка може кинути тінь і на визнаного поета. Для нас важливо побачити Малишка в нерозривній історичній сув'язі, яка в умовах радянського гноблення єднала покоління українських інтелектуалів і від ідеології промосковського націонал-комунізму неухильно вела до ідеї заперечення радянської влади як форми імперського російсько-шовіністичного правління в Україні.
У цьому ланцюзі генерацій Малишко посідає особливе місце. Він своїм українським духом впливав не тільки на молоде покоління письменників, котрі йшли за ним, а й на старших від себе Тичину, Рильського, Сосюру, не кажучи вже про багатьох ровесників і на кілька літ молодших, серед яких відзначався особливим українським талантом і чесністю Олесь Гончар.
Десь у ті часи, коли Малишкові було дуже тяжко, я зізнався йому, що мого брата Петра розстріляли гестапівці як члена ОУН. Він же розповів мені, що і його брата Петра розстріляли чекісти як учасника національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. Петро Малишко був засуджений до смерті за участь у так званій трипільській трагедії, коли київські комсомольці, які приїхалиусмиряти й грабувати селян на Обухівщині, були начебто знищені партизанською групою Зеленого. Мене, - говорив мені Малишко, - маленького, взяла мати в Москву, щоб іти до Голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна просити помилування для брата Петра. Ми стали на коліна на Красній площі. Ми пройшли босими ногами по базшіьті аж до приймальні Калініна навколінки. Кров текла в наших слідах. Калінін нас не прийняв. Брата розстріляли...
З образом свого брата в серці Малишко жив. Перед образом матері своєї він ставав на коліна, молився до неї і прославляв її. У постаті матері своєї він любив Україну, і йому вдалося цю любов висловити з такою силою і з такою ніжністю, що її ніколи не забудуть майбутні високочолі роди і покоління українців.
У "Покаянних псалмах" я намагався сказати про свого друга і вчителя те, що було до певного часу і моєю долею. Коли було проголошено самостійну Україну, я думав насамперед про нього, і серце стискалося від жалю - адже він міг бути й був би з нами в той історичний час.
Колись, будучи в Америці з Іваном Драчем, виступаючи перед українцями США, ми з ним говорили: "Нам не треба України без комунізму, а комунізму без України". Була це формула щира, бо в поняття "комунізму" ми, як і Малишко, вкладали поняття соціальної справедливості. Тепер маємо Україну, але в ній соціальної справедливості нема. А той комунізм, що його будувала Москва та її слуги в Україні, був проти самого існування України і не мав нічого спільного із соціальною справедливістю. Отже, сказав би я тепер Малишкові: "Є Україна, але не така, як ми про неї мріяли. Одначе тепер нам буде набагато легше прийти до нашої мрії, бо, ставши державним народом, станемо незабаром і нацією - а це єдина дорога до бодай відносного добра і правди поміж людьми".
На поетичну славу знижка
Відкриті всім її врата...
А все ж молюся за Малишка,
Що божественні мав уста.
Колінкував перед престолом
Тирана, знаючи свій гріх,
Та Україну серцем голим
Хистив і боронив, як міг.
Сьогодні легко, пане-брате,
Клясти зруйновану тюрму,
Але тоді, як каземати
На горло ставили йому,
І він лежав, як у бетоні,
У застигаючій олжі,
Тоді в півслові й напівтоні
Був спас для вільної душі!
Ні, не була це рабська згода
Що любить ницість кабали.
Ми, як нащадки Валенрода,
В гніві до ворога росли,
Чекали часу... Боже милий,
Не заглуши святу сурму,
На Україну із могили
Дай сили глянути йому,
В озраду й серце не ледаче,
Вгорни стражденника в тепло,
Бо тяжко знати, що він плаче
В труні над горем, що пройшло.
Loading...

 
 

Цікаве