WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат

Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат

український народ вже в романтичну добу національного відродження виявився власником найбагатшої високопоетичної мови, яка ставила його в рівень із сербським народом серед слов`янства і на одне з перших місць серед тогочасних народів взагалі.
Саме органічний зв`язок і взаємозумовленість історії та українознавства дозволяють повною мірою зреалізувати їх аксіологічну, тобто світоглядно-виховну функцію, осмислити науково і впровадити на практиці духовні цінності українського народу. Забезпечуючи послідовне дотримання аксіологічної функції науки історики і українознавці реалізують головний критерій її цінності та корисності. Тут ми і підходимо до ключового питання про роль історизму в піднесенні світоглядного значення українознавства як науки і навчальної дисципліни. Практика засвідчує, що чим ґрунтовнішим є історичний фундамент українознавства, тим повніше вдається зреалізувати його потенціал світоглядних можливостей для виховання нового покоління українських патріотів. На цей бік історії звернув увагу свого часу М.Грушевський, підкреслюючи, що саме завдяки їй забезпечується солідарність поколінь. Вивчаючи українську історію з методологічних позицій українознавства, а українознавство на ґрунті історії, кожне нове покоління ніби солідаризується з своїми попередниками, звичайно не з зрадниками і відщепенцями, не з пристосуванцями і прислужниками чужої влади, а з справжніми патріотами, нескореними героями, для яких Україна завжди була понад усе. В такий спосіб досягається спадкоємність поколінь, передається естафета високих чеснот, ідеалів та історичних традицій, оживає тяглість історичної пам`яті народу.
Очевидно, не випадково, "будівничі" тоталітарної системи досить таки результативно експлуатували виховні можливості сфальсифікованої ними ж історії, аби на її підвалинах клонувати кілька поколінь безбатченків, байдужих космополітів, яничарів, сформувати антиісторичний тип мислення, нігілістичне або меншовартісне ставлення до історії свого народу. Такими людьми легко було маніпулювати, пристосовувати їх до умов репресивного режиму.
Нарешті, ще одна грань взаємодії історії і українознавства. Вона актуалізується в світлі визначення ролі історії, яке дав І.Франко. Він розглядав вивчення історії як засіб політичного думання. Власне тут українознавство своїм історико-філософським компонентом відкриває колосальні можливості для виховання політичної зрілості громадян, національно-державницької свідомості, надає йому статусу філософії державотворення. Ситуація ускладнюється тим, що важливі рекомендації і пропозиції, які виробляються науковими українознавчими конференціями, ігноруються владними структурами. Ми ще і сьогодні не маємо дійових державних інституцій, які б по-справжньому опікувалися національними духовними цінностями українців, на правових засадах протидіяли нав`язуванню чужих ідеалів, чужого способу життя, чужої віри, чужої мови, поставили заслін моральному розбещенню молоді. Без українознавчої історії та історизму в українознавстві, поставлених на рейки державної підтримки, неможливо сформувати національний характер, почуття національного патріотизму, а саме з ними пов`язане відчуття приналежності до української нації, до українського громадянства, гордості за свою державу.
У сучасних умовах появився ряд нових чинників для тіснішої співпраці істориків і українознавців. Українські історики і українознавці пострадянської доби, звільняються від пут партійно-класової методології, об`єднуються з представниками української діаспори, з дослідниками в Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Росії, а головне прилучаються до модерних історіософських течій, інтегруються у світовий інтелектуальний простір. Змінюється стиль мислення та науковий інструментарій дослідників. Вони опановують нові методологічні настанови, проблемний, персонологічний синтез, роблять акцент на вивчення соціальної та інтелектуальної історії. Українська історіографія з другорядної, маргінальної перетворюється у компонент європейського історіографічного процесу. Чим вагомішими стають здобутки українських істориків, тим багатшого і різноплановішого характеру набуває українознавство, тим більшим стає його значення в усіх сферах суспільного розвитку України, консолідації світового українства.
Сучасна концепція українознавства розглядає його як цілісну систему знань, яка склалася історично. Це зумовлюється тим, що всі його об`єкти: Україна, українці, українська нація, українська земля, українська природа, українська духовність є явищами історично цілісними. Наші вороженьки завжди замахувалися на соборність України: природньо-географічну, етнічно-національну, духовно-церковну, політично-державну. Насторожує, що й сучасна російська історіографія не тільки не розірвала з імперською традицією, а й продовжує оплакувати унезалежнення України як спробу "резать по-живому", як "противоестественный процес отрыва украинских земель". Будьмо свідомі й того, що претензійні аргументи щодо приналежності наших етнічних земель висловлюють деякі історики і політики в Польщі, Румунії, Молдові, Угорщині. Чого вартий, наприклад, міф про добровільне входження України до складу Великого Князівства Литовського і до Польщі.Якою має бути тут стратегія і тактика істориків-українознавців? Насамперед, вся наша робота й надалі має ґрунтуватись на засадах науки, об`єктивного і правдивого використання джерел, аргументованого їх трактування. Ми не повинні вдаватися до спортивного прийому "перетягування канату", а залишатися справжніми науковцями, адже історизм дозволяє здобути не тільки правду, але й істину.
Таким чином, ретроспективний погляд на генезу українознавства переконливо засвідчує, що воно з самого початку формувалося як цілісне уявлення про Україну і українців в історичному розвитку. Такою була усна, народна історія, тобто фольклор, такими були наші дані княжі і козацькі літописи, такою була "Історія Русів", історіософія Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Міхновського, Бориса Грінченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Вернадського, Івана Багряного, Василя Симоненка, такими є погляди Івана Дзюби, Миколи Жулинського, Ліни Костенко, Петра Кононенка і багатьох інших наших сучасників.
Водночас із відмежовуванням окремих галузей знань, формуванням спеціальних наук йшов двоколісний процес нагромадження історичних і загальукраїнознавчих набутків. Сьогодні наука знову повертається до цілісності, до комплексності, до синтезу знань. Практика суспільного прогресу переконує в тому, що будь-яке людське суспільство, у тому числі й українське, розвивалося у взаємодії з природою, з космосом, з всесвітом, що воно органічно поєднує і мертвих, і живих, і ненароджених, а тому не може бути пізнаним окремими науковцями, які здатні може більш глибоко оглянути лише його відповідні грані. Синтез знань про Україну дає нові знання, якісно новий їх рівень і тут ніщо не може замінити українознавства, науковість і виховні функції якого оптимально реалізується завдяки його історичним засадам, принципу історизму.
Література:
1. Див.: Кононенко П.П. Українознавство. - К., 1996; Токар Л.К. Проблеми теорії і методології українознавства в дослідженнях українознавців ХХ ст. // Україна, українці, українознавство у ХХ ст. в джерелах і документах. - Ч. 2. - К., 1999 та ін.
2. Когут З. Формування української національної історіографії // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. - Ч. 2. - Одеса; К.; Львів, 1999. - С. 3.
3. Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ - початок ХХ століття). - К., 2000. - С. 6.
4. Див.: Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ - ХХ століття. - К., 1996.
5. Грушевський М.С. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и настоящем. - Т.1. - СПб., 1914. - С. 4,15.
Loading...

 
 

Цікаве