WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат

Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат

історизму, але трактувала його через призму партійно-класового підходу, протиставлення історизму буржуазного і пролетарського, внаслідок чого історичне минуле або очорнювалось, або фільтрувалось і все, що не було в інтересах комуністів, що не вписувалось у догматичну схему класової боротьби, оголошувалось шкідливим, ворожим і, або замовчувалось, або спотворювалось і фальшувалось. Так продукувалась псевдоісторія, за якою виходило, що українці - це лише гілка іншого народу, або його молодший брат. Дотримуватись принципу історизму значить постійно і неухильно встановлювати, як, коли і за яких обставин виникло кожне явище, які причини і обставини його зумовили, які етапи в своєму розвитку воно пройшло і чим стало. Іншими словами, який би концентр українознавства ми б не взяли: етнос, мову, націю, державу, він може бути науково пізнаний, досліджений, осмислений і правдиво висвітлений лише з позиції історизму.
Історизм пронизує всі розділи українознавства, включаючи як теоретичну частину, так і його методологічні засади. На підставі історичного підходу вдається предметно з`ясувати витоки українознавчих знань, процес їх приросту і збагачення, їх трансформацію в науку, тобто в систему знань, виявити внесок в його розвиток провідних українознавців, представників галузевих наук - істориків, філософів, правників, етнологів, філологів і т.д., наукових шкіл, інститутів. Історизм допомагає осмислити вплив конкретної епохи, її духовних цінностей і орієнтирів на розвиток українознавства, дати відповідь на питання, чому деякі стереотипи і міфологеми минулого продовжують побутувати в нашому суспільстві сьогодні. Історичний підхід застерігає як від "поліпшення", прикрашування минулого, так і від його очорнювання, паплюження. Сучасна наукова практика має справу з обома цими негативними і шкідливими явищами: фальшуванням української дійсності і міфотворчістю. На засадах історизму науково вирішується ще одна важлива проблема українознавства - співвідношення минулого і сучасного, чому особливо сприяє метод ретроспективи.
Історизм надає українознавству довершеності як наукової системи, підвищує його дидактичні можливості, викликає зростаючий інтерес до всіх його компонентів. І в цьому величезна заслуга розвитку історичної науки. Як зазначає І.Колесник, сталий інтерес українського народу не тільки до політичної, але й соціальної та побутової історії, проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності становить генетичну рису української історіографії. Не випадково, що всі антиукраїнські сили на перше місце своєї злочинної діяльності ставлять паплюження, фальшування або замовчування історії українського народу. Як образно висловлювалась Ліна Костенко, нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову, а потім історичну пам`ять, а далі запускаються зловісно відомі гасла і "такого народу, такої мови не було, нема і бути не може".
По-четверте, серед чисельних методів, якими послуговується українознавство, чільне місце посідали і продовжують займати історичний, хронологічний, джерелознавчий, порівняльний, ретроспективний та інші методи пізнання, властиві, насамперед, історичній науці. Всі ці методи тісно пов`язані між собою, і тільки їх комплексне застосування дозволяє, з одного боку, встановити засобами джерелознавчої критики ідентичність, достовірність джерел, на яких провадиться українознавче дослідження, а значить з`ясовувати правдивість фактів, а з другого боку, знайти відповіді на класичні питання наукового дискурсу: коли, як, за яких умов, під чиїм началом те чи інше українознавче явище виникло, які основні етапи в своєму розвитку пройшло, порівняти чим це явище, подія чи особа були в минулому і чим стали сьогодні.
Українська історична думка, починаючи з княжих часів середньовіччя, органічно поєднувала в собі не тільки відомості з історії, а й знання з права, військової справи, етнографії, релігії, космології, культурного, господарського життя, дипломатії, а згодом до її орбіти стали долучатись мовознавчі, літературознавчі, археологічні, антропологічні знання. Синтез цих, а також природничих, географічних, демографічних та інших знань призвів у ХІХ ст. до появи українознавства як цілісної, комплексної системи наукових відомостей про Україну і українців, домінуюче місце серед яких залишалось за історією.
Поява українознавства дала поштовх зростанню національної самосвідомості українців, їх самоідентифікації, розгортанню соборницького опозиційного національно-визвольного руху, який на рубежі ХІХ - ХХ ст. набув державно-самостійницького характеру. З`ясування історичних аспектів цього процесу дає ключ до розуміння того, чому в умовах бездержавності українства, розділення між двома імперіями, продовжувало сприйматися як історична спільність людей, сформована на українських етнічних землях, тобто в певних географічних, природних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних параметрах, незалежно від політичних кордонів цих земель. Перша світова війна виокремила українське питання, надала йому міжнародного характеру і започаткувала політичну, етнічну, ідейну інтеграцію українців Наддніпрянщини, Слобожанщини, Півдня України, Галичини, Буковини і Закарпаття в єдину модерну націю, політичним оформленням якої мало стати утворення в ході Української революції 1917 - 1920 рр. Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Акт їх соборності.
Наукове осмислення усіх цих подій на тлі використання методів історичного дослідження підводить нас до відповіді на питання, чому саме з відновленням національної державності України в добу Української революції 1917 - 1920 рр. українознавство інституювалось в окрему науку, було включене до навчальних планів і виявило себе як могутній чинник українського націотворення та державного будівництва 20-их рр., хоча й зазнало певної метаморфози по мірі утвердження влади більшовиків. Українознавство стали використовувати як ідеологічний засіб "радянизації" суспільства, а починаючи з кінця 20-их - початку 30-их рр. воно було оголошене "ворожою вигадкою українських націоналістів", а на сам термін українознавствототалітарний режим наклав репресивне табу.
Тільки завдяки ученим Західної України і української діаспори традиції українознавства не переривалися, а з ІІ пол. 80-их рр. вони відродилися на материковій Україні і відіграли важливу роль у русі за суверенізацію та унезалежнення України.
І, нарешті, по-п'яте, історизм забезпечує органічний взаємозв'язок викладання українознавства та історичних дисциплін в усіх ланках освіти. Безпідставними або упередженими є висловлювання окремих авторів, їх "побоювання" про те, що українознавство спроможне витіснити історію з шкільних і вузівських навчальних планів. Опрацьована інститутом українознавства навчальна програма, яка вже апробована в багатьох закладах освіти, переконливо доводить, що історія і українознавство не тільки не "конкурують" між собою, не підміняють і не дублюють одна одного, а взаємно доповнюють, збагачують суміжні, або порубіжні знання. Українознавство, виходячи з свого предмету вивчення, опирається на знання з історії, як і, до речі, інших дисциплін, додає до них новий, невідомий пласт знань про ті сторони буття і суспільного розвитку, які ні історична, ні інші науки не вивчають. Ось чому переважна більшість українських істориків є самі українознавцями, або бачать в українознавцях своїх союзників і соратників.
Батько української національної історіографії, автор славнозвісної "Історії України-Руси" М.Грушевський був водночас фундатором багатьох програм українознавчих досліджень. Він першим підсумував розвиток українських вивчень ХІХ ст. і проаналізував висвітлення у них вузлових питань українознавства. Історіографічні дослідження вчений розглядав як ідеологічне ядро українознавства, а літописні традиції Київської держави оцінював як такі, що закладали історичну цілісність всієї України-Руси. На його думку,
Loading...

 
 

Цікаве