WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат

Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни - Реферат


Реферат на тему:
Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни
Подальший розвиток українознавства як комплексної системи знань, підвищення його ролі як навчальної дисципліни в усіх ланках освіти, як незамінного світоглядного чинника державотворчих процесів і формування національної свідомості людей, об`єктивно диктує необхідність опрацювання методологічних засад українознавчих досліджень. Недостатня їх розробка, зокрема принципу історизму, історичних методів пізнання, специфіки їх функціонування в українознавстві, породжують нігілістичне ставлення, або й неприйняття окремою частиною суспільства, особливо тією, що інфікована бацилами імперського мислення, українознавства як науки. У кожного непересічного українця виникає природне питання: чому на десятому році незалежності України доводиться все ще доказувати, переконувати, аргументувати важливість українознавства як системи наукових знань, необхідність запровадження його як окремої навчальної дисципліни? Відповідь на це питання треба шукати в драматичній минувшині, в нашій суперечливій історії, в особливостях української ментальності. Тільки на засадах історизму можна з`ясовувати, як могло так трапитися, що українці - один із найдавніших і найбільших європейських народів - щонайменше п'ять разів, починаючи з середньовіччя, втрачав свою державність, розчленявся між двома, а то і п`ятьма сусідніми країнами, століттями будував чужі держави. Та й нині кожен четвертий українець живе за межами України. Словом, універсальним інструментом українознавчого пізнання і наукового осмислення будь-якого явища, події, факту, особистості є історизм.
Ось чому видається актуальною пропонована тема: історичні засади, історичні основи українознавства, взаємоув'язуваність історії і українознавства. Деякі аспекти цієї проблеми дістали часткове висвітлення в літературі, однак принцип історизму, специфіка історичних методів в українознавстві окремо не досліджувались. Завдання даної статті полягає в тому, аби з`ясувати саму суть історичних засад українознавства, їх зміст і значення як для науково-дослідної, так і навчально-виховної роботи, розкрити діалектичний взаємозв`язок історії та українознавства і на цій основі обґрунтувати ряд пропозицій щодо посилення співпраці істориків та українознавців (які часто виступають в одній особі), підвищення ролі українознавства в усіх сферах суспільного життя, насамперед у формуванні світоглядно-ціннісних орієнтацій українських громадян, їх національно-державницької свідомості, високих моральних чеснот.
Що ми розуміємо під історичними основами українознавства? Який зміст вкладаємо у це поняття? Як реалізується в конкретно-історичному, науково-педагогічному і виховному процесі оця взаємодія історії та українознавства? Стислі відповіді на ці питання можна звести до наступних положень: по-перше, українознавство як комплексна система знань про Україну, про українство має власну історію. Історія є складовим компонентом, або одним з концентрів українознавства. Непродуктивною була б полеміка, яка з цих наук старша, яка з них важливіша. Річ у тому, що знання про Україну і українців, починаючи з античних часів, з літописів Київської і Галицько-Волинської держав, продовж козацько-гетьманської доби і до наших днів розвиваються паралельно і як історичні, і як українознавчі. Усі найвидатніші наші історики від Нестера і Сельвестра, С.Величка і Г.Граб`янки, О.Марковича і Д.Бантиш-Каменського, М.Максимовича і М.Костомарова, В.Антоновича і М.Драгоманова, М.Грушевського і Д.Дорошенка до чесних сучасних служителів богині Кліо - були насамперед українознавцями. Акцентуючи на чесності дослідників, зверстаємо тим самим увагу на те, що не чисті на руку історики у минулому і тепер нерідко вдавались до спотворення історичної правди. Адже фальшування української минувшини почалося ще з часів переписування на московський лад наших київських і галицько-волинських літописів.
Понад 300 років тому світ побачив "Синопсис" Іннокентія Гізеля (вперше виданий між 1670 - 1674 рр.). З одного боку, це по суті був перший підручник з української історії, але методологічно він спрямовувався на її органічне пов`язання з історією Московщини. Це було своєрідне замовлення Москви, яка претендувала на статус спадкоємця Риму і всієї київської спадщини. Як справедливо вказує Зенон Когут, І.Гізель замовчував, що московські царі вже не були Рюриковичами, тобто не виступали продовжувачами династії київських князів. Він стверджував, ніби "Росія" успадкована від Русі Київської і географічно включає і Україну і Московщину - як спільне спадкове володіння царської династії. І.Гізель розглядав православ'я як спільну релігію усіх східних слов`ян, а Московську митрополію як поборника її чистоти. У такий спосіб закладався історичний фундамент будівництва Російської імперії, формування імперського мислення, а далі в нього поклали свої цеглини Карамзін, Татіщев, Погодін, Соловйов та інші великодержавники. Трагедія полягала в тому, що все це відбувалося на тлі московщення і полонізації України, згортання, а згодом і відкритого переслідування української історичної думки. Не є випадковістю, що частина сучасних великодержавників так подають історію українського народу, що вона набуває не українознавчого, а українофобського звучання.
По-друге, кожен концентр українознавства: українська нація, мова, українська земля, українська держава, духовність та ін. мають власну історію. Вони можуть бути пізнаними, дослідженими, з`ясованими і синтезованими в поняття "Україна" лише історично. Скільки інсинуацій поширюється, наприклад, навколо питання, чи мала Україна свою власну державність, чи є наш народ за своєю природою державотворчим, державобудівним. Українознавство, спираючись на здобутки істориків, правників, політологів та ін., не тільки синтезує їх трактування державотворчих тенденцій українського народу, але й на підставі принципу історизму надає їм системного характеру, розглядає їх у контексті світових державобудівних процесів. Це й дозволяє українознавству виявити витоки української державності в дослов'янські та ранньослов`янські часи, в Антському державному союзі, а Київську державу розглядати як першу державу українського народу. Галицько-Волинська держава трактується не лише як спадкоємиця і продовжувач державницьких традицій Києва, а як перша українська держава. Українська державність зберігалася як руський елемент у Великому князівстві Литовському. Естафету безперервності української державності підхопило українське козацтво, що проросло з насіння, посіяного київськими та галицькими князями Ольгою, Володимиром, Ярославом, Романом, Данилом та ін. Воно стало творцем Запорозької Січі, козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини. Не стало "пропащим часом" і перервою у державотворчому процесі й ХІХ ст., яке підготувало нову генерацію політиків і державотворців, інтелектуалів і патріотів, нові політичні партії, що відтворили національну державність України в 1917 - 1920 рр. Сучаснеукраїнознавство розглядає як специфічну і суперечливу форму радянську державність України, опозиційні сили якої в 1990 - 1991 рр. відновили самостійну, незалежну Україну. Іншими словами, історичний підхід дозволяє українознавству досліджувати державотворчий процес в Україні як безперервний, а український народ як історичний і державобудівний.
По-третє, будь-яке українознавче дослідження може бути успішно реалізоване лише за умови послідовного, ретельного дотримання принципу історизму, тобто неодмінного правила: до кожного явища підходити конкретно-історично. Історизм є опорним пунктом українознавства як науки і навчального предмету. Зупинимось докладніше на історизмі як принципі українознавства, домінуючому правилі українознавчого дослідження. Що означає це правило для дослідника і для викладача українознавства? Тут доцільно нагадати, що марксистська методологія теж сповідувала принцип
Loading...

 
 

Цікаве