WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат

Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат

питанні". В умовах нацистського режиму небезпечно було займатися наукою, а тим більше - українською. Український науковий інститут працював до 1945 р. В 30-ті роки осередки української історичної науки за кордоном залишилися в Чехословаччині та Польщі. Самоліквідація Українського соціологічного інституту у зв'язку з поверненням М. Грушевського в 1924 р. на Україну, політична переорієнтація УНІ-Б на початку 30-х років поставили Прагу в стан провідного захисника української історичної думки в еміграції.
Після повернення до Варшави Д.Дорошенко продовжив наукову діяльність. У 1938 р. вийшла його праця "Мазепа в історичній літературі і в житті" [4], де характеризуються твори українських та іноземних істориків про життя і діяльність І. Мазепи. На думку вченого, В.Липинський і М.Грушевський канонізували в українській історіографії оцінку І.Мазепи як патріота. Цінним було дослідження Д.Дорошенка, присвячене Т.Шевченку, надруковане у Празі в 1940 р., та монографія "Тарас Шевченко. Його життя і твори" (Відень, 1942) [5]. У цих працях історик відносить поета до ідеологів державницького напряму й акцентує увагу на ідейних засадах Шевченкового бачення української історії.
Помітну роль у розвитку українського державознавства відіграв С.Дністрянський. Обіймаючи посаду ректора УВУ в 1922 р., він виголосив інавгураційну промову на тему "Нова держава", у якій говорилося, що ключовим складником сучасної держави мав би бути народ із його невід'ємним правом на самовизначення: "Лінія майбутніх подій може ще не раз зломитися, але ідея ясна, нестримна, нова обновлена держава мусить признати самовизначення народів та відкинути анексії, що противляться сьому визначенню" [6, 14]. Черговим невідривним елементом нової держави мало б стати право, причому "сам народ мусить бути творцем права в усіх суспільних зв'язках" [6, 20]. У цій же роботі по-новому висвітлювалося поняття рівності у державі. "Силу" держави науковець вбачав у прадавніх світосприйняттях - "порядок" та "організація".
С.Дністрянський відзначав колосальний внесок України в історію права. Посилаючися на багаточисленні приклади, він обґрунтував, що Київська Русь мала природу розвиненої європейської держави, а Україна ХVІІ - ХVІІІ ст. була першою національною державою, яка для протиборства із зовнішніми противниками об'єднала український народ. Взаємозв'язок права і держави був однією з головних тем наукових творів С.Дністрянського. У 1925 р. дослідник видав вичерпне дослідження на тему "Погляд на теорії права та держави" [21, 1 - 63], в якому давалася докладна характеристика літератури з даної проблеми. На його думку, фундаментом нової держави були ідеї, проголошені французькою революцією, - ідеї свободи людини та ідеї суверенності народу. Також С.Дністрянський опрацював дві категорії права і держави: філософську та правничу (в рамках кінця XVIII і 1-ої чверті XX ст.). Підрозділ першого розділу був приурочений матеріалістичній теорії Маркса та Енгельса, у другому розділі розглядалася теорія В.Леніна, що спиралася на диктатуру пролетаріату. Обидві теорії були піддані жорсткій критиці. У висновку до свого дослідження С.Дністрянський написав: "Еволюційний розвиток іде в тому напрямку, що нація, маючи своїх людей і свою територію, змагає до того, щоб своїй питомій культурі відкрити шлях до "цивілізації", значить, до того, щоб на своїй національній території витворити питому державну організацію" [21, 62].
Серед талановитих істориків державницького спрямування, які працювали в Українському вільному університеті, виділялася постать Б.Крупницького (1894 - 1956). Його погляди на історію української державності концентровано відображені у підсумковому дослідженні "Гетьман Данило Апостол і його доба", яке побачило світ у 1948 р. В ньому вперше в українській історіографії ґрунтовно розкривалася державницька діяльність гетьмана Данила Апостола. Б.Крупницький один із перших, хто опублікував курс історії України в Німеччині, який витримав два видання у Лейпцигу (1939, 1943).
Винятковий внесок у розвиток української історичної думки державницького спрямування внесла наступна плеяда істориків-державників, що також перебували в еміграції, - І.Крип'якевич, С.Томашівський, І.Кревецький та інші представники історичної школи М.Грушевського. Зокрема, І.Крип'якевич, перебуваючи в еміграції, продовжував досліджувати історію українського козацтва та опублікував "Студії над державою Б.Хмельницького" (1925 - 1931), чим підтвердив свій статус українського історика-державника. Інший представник державницького напряму - С. Томашівський - у 1921 - 1925 роках жив у Берліні, пізніше повернувся до Львова, де згодом очолив редакцію часопису "Політика", а з 1928 р. був доцентом історії України Краківського університету. Після видання праць "Українська історія: нарис І. Стародавні і середні віки", "Бісмарк і Україна" вчений сконцентрував увагу на дослідженні історії української церкви, визнаючи, що церква є берегинею національної і державницької свідомості українського народу.
Діяльність осередків історичної науки і центрів українознавства міжвоєнних років у Західній Україні та діаспорі забезпечила збереження і примноження надбань національно-державницького напряму української історіографії у протистоянні офіційній радянській історичній думці, з якої вихолощувалося все, що засвідчувало історичне право українців на власну державу [7, 291].
Таким чином, українські історики, опинившись після поразки української революції в еміграції, гідно розвинули, збагатили й утвердили національно-державницький напрям української історіографії. Найяскравішими його постатями були Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Дністрянський, В.Кучабський, Б.Крупницький, С.Томашівський та інші. Творча спадщина цього напряму, всупереч фальсифікаціям і спотворенням, зробленим радянською історіографією, відіграла велику роль у створенні наукової історії України.
Література
1. Бурім Д. Науково-організаційна та викладацька діяльність Д. Дорошенка в перший період існування Українського наукового інституту в Берліні // Зб. наук. праць вчених із еміграції. - 1997. - Т. 2.
2. Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехословаччині. - К., 1994.
3. Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - Прага, 1923.
4. Дорошенко Д. Мазепа в історичній літературі і житті // Мазепа /Збірник. - Варшава, 1938.
5. Дорошенко Д. Тарас Шевченко. Його життя й твори. - Відень, 1942.
6. Дністрянський С. Нова держава. Відень - Прага - Львів // Український скиталець. - 1923.
7. Калакура Я. С. Українська історіографія. - К., 2004.
8. Крупницький Б. 40-ліття літературно-наукової діяльності Д.І.Дорошенка // Дорошенко Д. Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу. - Берлін, 1940.
9. Коваль Б. Павло Скоропадський та гетьманський рух в еміграції // Останній гетьман / Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського (1873 - 1945). - К., 1993.
10. Кучабський В. Зміна поглядів на політику як науку // Політика. - 1925. - Ч. 1.
11. Кучабський В. Значення ідей В'ячеслава Липинського. - Львів, 1931.
12. Кучабський В. Більшовизм і сучасне завдання українського заходу. - Львів, 1925.
13. Подільник М. Український вільний університет у Празі // За вільну Україну. - 1992. - 21 травня.
Loading...

 
 

Цікаве