WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат

Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат

концепції української історії мала праця В.Липинського "Україна на переломі", його публіцистичні твори, присвячені вузловим питанням державотворення. З нього брали приклад інші члени кафедри, зокрема Д.Олянчин, який вивчав історію відносин між Прусією та Україною, В.Кучабський, котрий досліджував українську історію козацької доби. Члени кафедри читали лекції, присвячені різноманітним темам з історії української державності, зокрема: "Теорії форм держави та уряду", "Монархічні традиції на Україні" (В.Липинський); "До питання про форми держави", "Б.Кистяківський і його ставлення до російської соціологічної думки" (В.Старосольський); "З матеріалів про німецько-українські політичні стосунки" (Д. Олянчин); "Епохи української історії" (В.Кучабський). Працівники кафедри публікували свої наукові праці в "Записках УНІ-Б", у різних журналах, які видавалися як у Галичині, так і за рубежем. І все ж найбільший внесок у розвиток державницького напряму української історіографії в рамках УНІ-Б зробив Д.Дорошенко. За словами Б.Крупницького, "коли В.Липинський був ідеологом державництва, коли С.Томашівський зробив спробу освітити нашу історію київського і галицько-волинського періодів із державницького штандпункту, то Д. Дорошенко приклав цю ідеологію до цілого процесу історії України" [8, 9]. Саме в Берліні була підготовлена ціла низка статей та історичних вислідів Д.Дорошенка, які стосувалися, головним чином, періоду державотворчих змагань: "Як було проголошено гетьманство в Київі 29 квітня 1918 року" (Канадійський українець. - 1927. - Ч. 51-52), "Київ в перших днях революції" (Український голос. - 1927. - Ч. 10), "Просвіти" на Великій Україні" (Календар "Просвіти" на 1928 рік. - Львів, 1927), "Гетманство на Украине (по личным воспоминаниям и документам)" (Голос минувшаго. - Париж, 1927. - Кн. 5), "З минулого. Відносини з Доном" (Бюлетень гетьманської управи. - 1929. - Ч. 1), "Організація збройних сил Української Держави" (Бюлетень гетьманської управи. - 1929. - Ч. 2), "Война и революция на Украине" (Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев. - М. - Л., 1930), "Церква і революція на Україні" (Січ. - 193І. - Ч. 1-4, 7- 8).
Особливої уваги заслуговує підручник Д.Дорошенка "Нарис історії України", який побачив світ у 1932 - 1933 роках. Саме він став взірцем державницького трактування української історії, характерним для її синтезу, побудованим на засадах державницького світогляду. В основу покладено історичну схему М.Грушевського - витоки української державної організації з осередком у Києві, розвиток і занепад Київської держави, доба Галицько-Волинської держави, панування Литви й Польщі на українських землях, постання української козацької держави, занепад українського життя й поділ українських земель між Росією і Австрією, національне відродження, змагання за відродження української держави. Але ця схема української історії у дослідника наповнена новим державницьким змістом. Відштовхуючись від Нестора-літописця, через літописців литовсько-польської доби, козацьких літописців (С.Величка, Г.Грабянки, Самовидця та ін.) - до автора "Истории Русов", Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Мартоса, через збереження національно-історичної традиції у творах Т.Шевченка і М.Драгоманова - до її відродження у працях В.Липинського та інших представників державницького напряму української історіографії. Д.Дорошенко вважав, що, в результаті втрати останніх ознак української державності, занепаду української провідної верстви, відмови від національно-історичної традиції і впливу західноєвропейського романтизму, відбувається повстання і зміцнення народницького напряму в 1830 - 1840-х роках. Боротьба державницького і народницького напрямів стала основною антитезою концепції української історіографії Д.Дорошенка. Вчений розглядав історію українського народу як єдиний, суцільний і безперервний процес. Описуючи кожен з періодів систематично і послідовно, він подає не лише політичну історію, але й державний устрій, що відповідав даному часу, культуру, соціальні відносини, економічний розвиток. Історик намагався дати відповіді на питання: хто саме в конкретний історичний момент був насправді конструктивним елементом, будівничим тогочасної української державності, і які чинники відігравали в цьому процесі суто руйнівну роль.
З метою глибшого розвитку державницького напряму української історіографії, в стінах Українського наукового інституту в Берліні в 1928 - 1931 роках працювало Українське академічне товариство - науковий гурток молодих українських вчених і студентів, які займалися дослідженням питань українського державництва. Його керівниками були доктори наук В.Кучабський та Д.Олянчин - відомі представники державницького напряму української історіографії. В складі товариства були молоді українці (вчені та студенти), що здобували знання в інституті, а тут продовжували займатися науковими студіями. На засіданнях товариства зачитувалися наукові доповіді та реферати з державницької проблематики: "Українство в світлі демократично-соціалістичної та гетьманської ідеології"(Д.Олянчин); "Західна Україна в боротьбі з Польщею і більшовизмом" (В.Кучабський); "Становлення нації" (М.Демкович-Добрянський) та ін. Великим авторитетом серед молодих гуртківців користувався В.Кучабський - вихованець Львівського університету, учень В.Липинського, один із провідників державницького напряму української історіографії. У своїй концепції української держави він провадив думку про те, що всі держави, хоча й мають багато спільного, відрізняються між собою традиціями, культурою, історичними долями [10, 14 - 16]. Цю ідею вчений називав "позитивним мілітаризмом". У статті "Значення ідей В'ячеслава Липинського" історик зауважував, що "помиляється той, хто думає, що для опанування історіософії вченого досить уяснити собі необхідність боротьби за встановлення української монархії" [11, 10].
В.Кучабський вказував на особливу роль у заснуванні монархічної держави провідної верстви суспільства - людей військового духу й організації. Слідом за С.Томашівським, він твердив, що необхідною умовою створення реальної державної концепції України є державотворча національна ідея. Поняття "нація" вчений характеризував як "психічний стан своєрідного національного комплексу почувань, національного світогляду і бажань, на яких засновується всебічно творче змагання даної суспільності" [12, 16 - 19, 35, 37]. Українську державу, на його думку, може створити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування дійсного психічного складу нації в якомусь одному певному місці її скупчення. Тобто для початку потрібен своєрідний "український П'ємонт", яким може бути Галичина, Київщина або навітьКубань, і який зможе, так само, як колись П'ємонт в Італії, організувати решту України на визвольну боротьбу.
У 1931 р. Д. Дорошенко передав свої повноваження в УНІ-Б І.Мірчуку, що спричинило кризу і негативно відбилося на науковій діяльності. В цей період прерогативи набуває "практична політика" [16, 12], що, безсумнівно, позначилося й на становищі Українського наукового інституту в Берліні, який задумувався, засновувався і функціонував як один з об'єднаних осередків гетьманського руху [9, 162 - 163]. З 1933 р. деякі співробітники Українського наукового інституту в Берліні почали схилятися до політики Гітлера в "східноєвропейському
Loading...

 
 

Цікаве