WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат

Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії - Реферат


Реферат на тему:
Історики діаспори та їх внесок у державницький напрям української історіографії
Зі встановленням радянського режиму, значна частина українських істориків опинилася в еміграції. Разом із представниками інших наук вони активно долучилися до створення українських наукових установ у Чехословаччині, Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Італії та інших країнах. Їхні дослідження в галузі державницького напряму української історіографії розвивалися в основному в стінах Українського вільного університету (УВУ) та в Українському науковому інституті в Берліні (УНІ-Б). Головним осередком української історичної науки в еміграції став УВУ, заснування якого підготували О.Колесса, М.Грушевський, Д.Антонович, С.Дністрянський та інші. Свою діяльність він розпочав у Відні, продовжував у Празі, а відтак - у Мюнхені. На відкритті УВУ в Празі (23 жовтня 1921 р.) у великому залі Природничого інституту Карлового університету виступив перший ректор УВУ О.Колесса на тему "Українсько-чеські взаємини від X до XX ст.", якою започаткувалась актуальна проблема в українській історіографії - історія міжнародних зв'язків України[20, 3]. У травні 1923 р. науково-викладацький склад УВУ створив Українське історико-філологічне товариство в Празі, яке стало головним осередком наукового опрацювання історії України і української історіографії. Провідну роль у ньому відігравали відомі історики державницького спрямування, зокрема В.Біднов, Д.Дорошенко, Б.Крупницький.
Діяльність українських істориків еміграції міжвоєнних років, їх внесок у розвиток державницького напряму української історіографії або замовчувалися, або спотворено висвітлювалися в радянській історіографії. Натомість у працях істориків діаспори Л.Винара, Д.Дорошенка, О.Оглоблина, Н.Полянської-Василенко знайшли відображення основні надбання діаспорної історіографії, її державницька спрямованість. Після проголошення незалежності України вийшов ряд праць з цієї проблематики [1, 2, 13, 14, 15, 17, 19], автори яких осмислюють різні аспекти історіографічного процесу в українській діаспорі, в тому числі торкаються деяких аспектів державницького напряму української історіографії. Однак ця тема настільки актуальна та широка, що заслуговує подальшого опрацювання. Враховуючи наявну літературу і деякі маловідомі джерела, спробуємо висвітлити становлення та розвиток державницької концепції історії України, показати місце і роль у цьому процесі провідних українських істориків, які перебували в міжвоєнний період в еміграції, підсумувати їх внесок у державницький напрям вітчизняної історіографії.
Уже з перших кроків діяльності Українського історико-філологічного товариства у Празі та розгортання історичних студій в УВУ, лідируюче місце у цих процесах посів Д.Дорошенко, який прибув сюди в грудні 1920 р. на запрошення викладати в УВУ (після обрання професором Українського вільного університету та Карлового університету). Він зробив кілька доповідей на засіданнях товариства, зокрема: "Дмитро Бантиш-Каменський як історик України"; "Франтішек Палацький як історик і славянин"; "Україна й українська історія в світлі західноєвропейської науки та письменства з пол. XVII до кінця XVIII ст."; "Україна й українська історія в світлі західноєвропейської науки та письменства в першій половині XIX ст."; "Історичні праці В.Б.Антоновича"; "До історії німецького права на старій Україні"; "Із науково-видавничої діяльності В.Рубана" та ін., у яких провідною ідеєю було державницьке бачення не тільки конкретно-історичного українського процесу, але й історіографічного. Тут Д.Дорошенко підготував і видрукував ряд наукових та популярних досліджень: курси української історії (1921, 1923); монографії про Пантелеймона Куліша (1923), Миколу Костомарова (1924), академіка Миколу Сумцова (1925), В'ячеслава Липинського (1925). Обговорення доповідей і праць ученого дало поштовх розгортанню історичних студій в УВУ і впровадженню історичних дисциплін, насамперед, історії України та української історіографії у навчальний процес, а також вихованню молодої генерації професійних істориків.
Ключовою дисципліною, що викладалася для студентів філософічного факультету і в контексті якої провадилися наукові дослідження викладачів та студентів, був курс української історіографії, який започаткував Д. Дорошенко і читав його впродовж багатьох років. Він ліг в основу його ґрунтовної праці "Огляд української історіографії", в якій підкреслював, що "українська історіографія досі майже ніколи не була предметом університетських викладів. Причина тому - загальне становище української історичної науки, котра довший час не мала ні притулку в наукових інституціях, ні власних наукових органів, перебуваючи через те у великій залежності від чужої - російської або польської історичної науки і тільки недавно, в останні десятиліття почала відокремлюватись у самостійну наукову галузь" [3, 3].
Як історик-державник Д.Дорошенко, в першу чергу, звернув увагу на творчість таких істориків, як В.Антонович, П.Куліш, М.Костомаров. На його думку, вони мали неупереджене ставлення до козацьких гетьманів та їх старшини, яких історик вважав основною державотворчою силою України: "…Костомаров не бачив в історії козацького періоду на Україні ніякого державного стремління і всі змагання Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепи пояснював або особистими мотивами честолюбства, або вузькоегоїстичною політикою старшини, чиї, мовляв, інтереси заступали ці гетьмани... З монографій Костомарова випливає, що український народ не міг і не умів створити собі власної державної організації кращої, як Запорізька Січ, а що така організація могла існувати лиш тимчасово, то не було іншого виходу, як піддатися Москві, хоч сам же Костомаров дуже підкреслює деспотичність і некультурність її ладу" [3, 102-103]. На цій основі Д.Дорошенко зробив висновок, що "з погляду ясності державної національної традиції історіософія Костомарова була кроком назад у порівнянні хоча б з "Історією Русів" [3, 103]. Подібні оцінки автор "Огляду..." дав й іншим історикам-народникам. Для прикладу, П.Куліш, на його переконання, "не виробив собі... ясного національно-державного ідеалу, ступивши назад навіть від тої концепції, яку давала стара наша історіографія...". Як вважав Д.Дорошенко, не вистачає "якогось суцільного національного почуття" і В.Антоновичу - "почуття свого зв'язку з якоюсь певною традицією".
Д.Дорошенко багато сил та енергії віддав справі утворення та розвитку державницького напряму української історіографії в інших закордонних інституціях, зокрема в Українському науковому інституті в Берліні. Під його керівництвом УНІ-Б перетворився у справжній центр українського державознавства, де працювали такі відомі вчені, як В.Липинський, С.Томашівський, В.Кучабський та ін. Основні дослідження з державної історії України були зосереджені на кафедрі української державності, яку очолював В. Липинський протягом двох років, оскільки, у зв'язку з хворобою був змушений відмовитися від завідування, а кафедрабула об'єднана з кафедрою української історії під керівництвом Д.Дорошенка. Крім звичайних членів кафедри - В.Липинського, Д.Дорошенка, В.Кучабського, Д.Олянчина, її надзвичайними членами були обрані професори С.Томашівський, який проживав у Львові, та В.Старосольський [18, 44]. Значний вплив на утвердження державницької
Loading...

 
 

Цікаве