WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історія України в науковій спадщині євразійців - Реферат

Історія України в науковій спадщині євразійців - Реферат

найбільшу увагу він приділяє 2-й половині ХVІІ ст., на яку припадає період "національно-визвольної війни українського народу" [6, 240].
Керуючись власною історіософською системою, Л.Гумільов робить висновок, що релігійні мотиви не були причиною польсько-української ворожнечі. Вчений вказував, що в католицькій Польщі православні були лише схизматиками, що є значно меншим гріхом порівняно з протестантизмом, який вважався єрессю. При цьому про соціальний гніт і обмеження реєстрового війська як фактори, що сприяли розгортанню війни, Л.Гумільов згадує лише раз [6, 257]. У той же час Г.Вернадський пояснює національно-визвольну війну українців саме як наслідок релігійного, соціального і політичногогноблення [2, 219]. Критично слід осмислити й інше твердження Л.Гумільова про те, що кріпацтва в Польщі не існувало, проте, на його думку, це мало гірші наслідки для селян, ніж кріпацтво на Русі [6, 259].
Така інтерпретація історії України суперечить новітній українській історіографії, яка розглядає події 1648 - 1676 рр. як національно-визвольну революцію [14, 7]. Крім того, на думку сучасних істориків, вона мала виразні елементи буржуазної (ліквідація земельної власності польських і ополячених українських феодалів, а також станового устрою суспільства, повалення кріпосницького ладу, завоювання селянами особистої свободи, встановлення дрібної земельної власності селян, козаків і міщан, масове використання вільнонайманої робочої сили тощо) [1, 192].
Очевидне і нехтування Л.Гумільовим політичного і соціально-економічного чинників: українська політика польського уряду мала яскраво виражений шовіністичний характер (тобто була типово імперіалістичною), спрямовувалася на позбавлення української національної самобутності, на асиміляцію [13, 15]. Ігнорує Л.Гумільов і створення на півдні Київського воєводства зародку національної державності, розвиток державницької ідеї [13, 15], а також протиріччя між козацьким господарством (фермерського типу) і фільварковою системою господарювання, що ґрунтувалася на праці закріпачених селян; антагоністичну суперечність соціальної організації козацького устрою та існуючих середньовічних суспільних відносин [13, 16].
У Запорізькій Січі Л.Гумільов вбачає лише притулок для пасіонаріїв, внаслідок чого, як стверджує вчений, сформувався новий етнос - запорізьке козацтво. Однак найбільше суперечностей ми знаходимо у твердженнях Л.Гумільова, згідно з якими в середовищі козацтва у мирний час панувала анархія, у військовий - жорстка дисципліна [6, 254]; козаки, на думку Л.Гумільова, були безграмотними [5, 9]. Звичайно, це суперечить доведеним фактам щодо демократичних традицій козацтва і високого рівня освіченості на Україні в ХVІ - ХVІІ століттях.
Варто звернути увагу й на те, що Л.Гумільов знаходить позитивні стосунки у православних і протестантів, зокрема німців і шведів, і негативні - у православних і католиків [6, 263], ілюструючи це участю Московщини у Тридцятилітній війні на боці протестантських держав, але забуває про перемир'я Москви з католицькою Польщею в 1656 р., коли Швеція також виступила проти Польщі. Отже, тільки компліментарністю пояснити процеси, які відбувалися в Європі 2-ї половини ХVІІ ст., неможливо. Швидше, це є недооцінка геополітичного фактора.
Розглядаючи період Руїни, Л.Гумільов вважає, що гетьман Ю. Виговський терпіти не міг московітів і мріяв "віддатися" полякам [6, 265]. На нашу думку, відносини Ю. Виговського з Польщею слід розуміти як можливість збереження влади, а також більш вигідний, але нереалізований проект Юрія Немирича [1, 231].
Потребує переосмислення і твердження про те, що турки не змогли закріпитися на Правобережжі через пасіонарність його населення [6, 267]. На нашу думку, Україна була виснажена довготривалою війною, і тому рівень пасіонарності просто не міг бути високим. Крім того, козацьку старшину почали все більше цікавити землі, а не військові походи, що швидше підпадає під фазу обскурації (згасання пасіонарної активності, перехід до спокійного способу життя).
Звичайно, Л.Гумільов не міг оминути факт об'єднання України з Росією. Він зазначає: "Першочергове значення в об'єднанні України і Росії мала суперетнічна приналежність Росії і України, масова підтримка своїх, які були єдиновірцями... Вибір здійснений на основі природного світосприйняття народу виявився вірним" [6, 267]. На нашу думку, аргументи на користь цього твердження слід сприймати критично, бо в ХVІІ ст. зріс інтелектуальний вплив України на населення Росії [6, 211]. Зауважуючи про "відсутність дискримінації українського народу", та що "з приходом на історичну сцену імперської політики українці також не програли" [6, 3], Л.Гумільов змушений визнати, що входження України до складу Росії відбувалося не тільки на ґрунті позитивної компліментарності. Описуючи Переяславську раду, він звертає увагу на інцидент з відмовою присягати від імені царя і зазначає, що в козаків не було іншого виходу, що вони були змушені присягти. В той же час Л.Гумільов не звертає уваги на загострення відносин України і Росії, на політичне зближення російського уряду в кінці 1655 р. з Польщею, на оголошення війни Швеції у травні 1656 р., що викликало справжнє незадоволення козацької старшини [1, 227].
Спромігшись створити одну з найоригінальніших наукових концепцій, Л.Гумільов, на жаль, не зміг вийти за межі традиційного погляду росіян на українську націю. Він упевнений, що українська мова виникла внаслідок злиття російської і польської мов. При цьому проблема державних мов у республіках, що відокремилися, має неординарне пояснення: "Керівництво довело людей до того, що вони роблять що завгодно, аби насолити керівництву. І якби їм заборонили вивчати російську мову, вони б її вивчили самостійно" [4, 214].
Важливо відзначити, що зовсім в іншому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у "Нарисах російської історії" Г.Вернадський вказує: "Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії
Loading...

 
 

Цікаве