WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне - Реферат

Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне - Реферат

й дрібне селянство. І в часи соціалістичної України такий варіант розвитку історії вбачався реалізацією пріоритету колективницьких інтересів над індивідуальними. Останні були протиставлені волі безмовної більшості і саме з такої позиції передбачалося вмирання держави.
На відміну від "народництва", "державницько-елітарний" напрям української історіософії головну увагу звертає на участь у соціальному творенні еліт, чиї дії є основою українського державотворення. На думку Л.Винара, "історики державницького напряму вважали рушійною силою українського історичного процесу українську еліту - провідну верству, яка розуміла вагу державності й тому була державотворчим чинником у історії України (12). Представники державницько-елітарної школи акцентували навіть на виключності відбірної меншості нації, яка визначає державницький поступ українського суспільства.
С.Томашівський, В.Липинський, Д.Донцов та інші представники останнього напряму покладали змагання українських еліт на ґрунт націоналізму - провідну ідею української державності. Радикальні історики, публіцисти національного напряму - С.Дніпрянський, С.Рудницький, О.Ейхельман, Ф.Тоніс, В.Старосольський, О.Бочковський, Г.Елінек, Д.Донцов основою соборної України вбачали не широкий демократичний загал (соціалістичного штибу "народників"), а сукупність вільних індивідуальностей, не переобтяжених масовим волевиявленням. Роль окремих представників українських еліт - державних, військових, політичних, соціальних - адепти "державницько-елітарної" школи зображують як уособлення вільного громадянства, абсолютизуючи їх індивідуальний характер. На думку С.Томашевського, "говорячи про історичних героїв нації, треба мати на увазі ті виїмкові постаті, що являють собою головні моменти зросту даного громадянства" (13). Таких індивідуальностей Д.Донцов зображував як представників української еліти, наголошуючи її виключну роль у державотворенні. Запорукою національного розвою може бути лише вирівнювання "по типу найвищому", якщо взагалі неможливо позбутися непереборного потягу до зрівняння, - так В. Липинський розумів максимальне напруження спільних зусиль демосу, визначаючи й вшановуючи непереборний авторитет національної аристократії: "... Без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб зорганізувати пасивну більшість нації внутри немає і не може бути нації" (14).
З позиції "народників" (М.Драгоманова, Т.Рильського, П.Куліша) українська еліта не відстоювала корінні інтереси української нації - у найактивніші моменти історії вона переходила на бік тієї чи іншої зовнішньої впливової сили імперського характеру. В українській історії такими силами вбачалася Речь Посполита, Росія, Туреччина, Швеція тощо. Тому, з точки зору дії принципу М.С.Грушевського, можна відзначити однобокість як однієї, так і іншої концепції у зображенні суспільних рушійних сил української історії. Подолання такої однобокості як магістральний шлях відтворення об'єктивної істини, в якому б діалектично сполучалися навіть щонайменше тотожні позиції, вимагає досягнення поліфакторності у визначенні сутнісного співвідношення вище згаданих тенденцій. На думку О.А.Удода, протягом тривалого часу викладання історії продукувало й нав'язувало імперський варіант трактування історичного процесу. Відповідно до нього, історичні події розглядалися як об'єктивно однозначна, лінійно-детермінована схема (15). У сучасних умовах доведення тих чи інших пріоритетів до їх більш чи менш толерантного погодження протиставляється однобокості їх розміщення як визначальних. Елементи індивідуального й загальносуспільного сьогодні повинні бути так погоджені, щоб, з одного боку, виразити унікальність історичної події, участі в ній особистості, а з іншого, втілити цивілізаційну єдність будь-якої соціальної дії і з загальноісторичним середовищем, без однобокого виділення пріоритетності тієї чи іншої тенденції.
Вираження належності українського етносу до цивілізаційних вимірів історії підкреслює дієвість співвідношення індивідуалістичної й колективістичної тенденцій, які склали загальносвітове бачення української історії. На думку Ю.Римаренка, перспективи побудови "української національної соціальної держави - це питання про можливості і перспективи її становлення як культурно-цивілізаційного феномена, що реалізується іншими, ніж на Заході, методами, і в іншій, ніж класична західна "формаційній" системі координат" (16). Підкреслюючи "громадський" характер української цивілізації, автори навчального посібника "Життя етносу: соціокультурні нариси" зазначають, що "українське суспільство вижило морально й фізично саме завдяки політичній, соціальній, морально-психологічній й військовій консолідації "громади" для ефективного протистояння завойовникам... Домінанта колективу у греко-візантійсько-слов'янській культурній лінії породжує функціональний пріоритет у процесі життєдіяльності глобальних розумових конструкцій, ідеологем та утопій. Західний же, латинський світ орієнтований більше на прагматизм життєвого досвіду людини, який включає в себе як раціональні, так і ірраціональні моменти" (17).
У специфіці української історії, зазначає О.Корх, має місце "розгортання ...двох багато в чому принципово відмінних культур, що нав'язували українцям часто взаємовиключні парадигми поведінки - раціональну або емоційно-почуттєву, екстравертивну, спрямовану на опанування зовнішнього світу, або інтровертивну, зорієнтовану на самозаглиблення і втечу від дійсності, прагматично-активістську або аскетично-споглядальну, толерантно-плюралістичну або нетерпимо-ортодоксальну" (18). Такий підхід дає змогу відчути визначальність відомих тенденцій відносно співвідношення індивідуальних і колективістичних цінностей в українському житті. Досягнення толерантного консенсусу їх у реалізації співпричетності індивідуальної свідомості сьогоднішнім суспільним інтересам в Україні як втілення національної ідеї є глибинною сутністю сучасної трансформації нашого суспільства. І "... пошук нових можливостей для виживання і розвитку визначає основний напрямок соціогенезу, його органічну сумісність з етикою індивідуалізму, економічною і політичною свободою особистості" (18), тобто найкращий синтез індивідуальних ісуспільних інтересів як втілення гармонійного суспільного поступу.
Література:
1. Литвин В. Хто має вибір, той має і муки // Віче . - 1994. - №5. - С.6,11.
2. Ракитянський Л. Розвиток українознавства як науки. Українознавство на сучасному етапі. Гуманітарна підготовка // СІЧ. - 1998. - 03.06. - С.3.
3. Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. - К.: Либідь, 1997. - С.289,425,428.
4. Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій: Навч. посібник. - К.: Тандем, 1997. - С.18,77.
5. Лутай В. Основне питання сучасної філософії і реформування освіти // Освіта і управління. - 1998. - Т.2. - Число 3. - С.9.
6. Підтиченко В.І. Багатомірний світ / Totallogy. Постенкласичні дослідження. - К.: ЦГО НАН України, 1995. - С.149.
7. Грушевський М.С. Початки громадянства: (генетична соціологія). - Український соціологічний інститут. - Прага: Друкарня "Vernay", 1921. - С.4.
8. Лутай В.С. Соціальний принцип Михайла Грушевського // Вибір. - 2000. - №1 - 2. - С.215 - 220.
9. Шлемкевич М. Українська синтеза чи громадянська війна // Ґенеза: Філософія. Історія. Політологія. - К.: Ґенеза, 1997. - С.78.
10. Яковенко Н До питання про методологію вивчення історії України // Генеза: Філософія. Історія. Політологія. - К.: Ґенеза, 1997. - С.119.
11. Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія. Політологія. Право. - К.: "Українознавство", 1996. - С.VII.
12. Винар Л. Михайло Грушевський: Історик і будівничий нації (Статті і матеріали). - К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1995. - С.84.
Loading...

 
 

Цікаве