WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне - Реферат

Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне - Реферат


Реферат на тему:
Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне
Специфіка розвитку регіонів України, буреломі події, які визначили сьогоднішній шлях національного історичного розвитку, певним чином сформовані стандартами й нормами життєдіяльності українського громадянства у ХХ ст. складають перехідний етап вирішення генезису комплексу тих світоглядних засад, що є ключовими у структуризації суспільного бачення національного поступу. На думку В.Литвина, "за сучасних умов чи не найгострішою для нас є потреба в історичному усвідомленні самих себе як народу, нації й держави…"(1). У такому самоусвідомленні не може бути однобічного вирішення на кшталт реалізації тільки політичного, економічного, соціального чи культурного чинників історичного поступу. Як зауважує Л.Ракитянський, "важливо досліджувати генезис громадян України на рівні взаємодії усіх визначальних факторів - онтогенезу, історії і дійсності, буття і психіки людини, людини і суспільства…" (2). Їх розуміння, доведене до рівня причетності будь-якого індивідуального уявлення про національний розвій загальносуспільної політики, державницького бачення суспільного поступу, дасть змогу подолати обмежене, побутове уявлення про витоки громадянськості, національні традиції тощо. Досягнення такої причетності є баченням "суспільного поступу як процесу самоорганізації людей, в якому в переломні моменти буття вирішальну роль відіграють два фактори - усвідомлення історичного досвіду та правильне розуміння суспільного інтересу," - зауважують автори підручника "Основи етнодержавознавства" (3). Такі фактори обов'язково мають у своїй основі "інтегруючу матрицю, яка б несла на собі відбиток дії головних вищеназваних факторів".
Такою матрицею суспільного життя, в якому реалізуються як індивідуальні, так і громадські інтереси, виступає співвідношення особистісного й колективного, індивідуального й загального. Перекладене на ґрунт історичного життя, воно дає повноцінне розуміння національного, державотворчого генезису і є прилученням індивідуальної свідомості до суспільних відносин.
Таке прилучення є нічим іншим як доведенням національної ідеї до свідомості громадянства, розкриттям у ній особистісних відчуттів. При такому підході, на думку Ю.Римаренка, "…у центрі уваги опинилися перспективи становленого, захищеного у соціальному відношенні простору самореалізації особи ( а не просто приватної "ділянки життєдіяльності людини") і також його зв'язку з іншими такими ж особистісними просторами заради спільного пошуку можливостей і перспектив національного розвитку"(3).Найкраще вирішення діалогу індивідуальної ідентичності й комплексу етнічного буття як оптимальної реалізації національної ідеї відбувається саме через такий зв'язок. Як зазначає О.Нельга, "індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження є здатністю ідентифікувати себе з певним етносом. Етнічне ж еволюціонує від гарантування своєму індивідуальному етнофору соціальної захищеності, цілісності та всталеності духовного самовизначення, самовираження й самоствердження до асиміляції, яка перетворює його (індивідуальний етнофор) на індивідуальність нового типу" (4). Тобто у процесі національної етнічної ідентифікації особистість як втілення громадянської традиції українського суспільства обов'язково розвиває інтегруючу матрицю суспільного поступу - співвідношення індивідуального й суспільного. З іншого боку, на думку В.Лутая, "…у кожному суспільстві закладено прагнення до кращого поєднання суспільних та індивідуальних інтересів. Найважливіше завдання панівних у суспільстві правил і норм завжди пов'язане з намаганням розв'язати суперечність між індивідуалістично-егоїстичною і колективістською тенденціями. Коли воно значною мірою досягається, система ідей, яка виражає загальні інтереси даного соціуму, стає об'єднувальною силою для всіх, консолідує, забезпечує кращу форму співпраці" (5).
Отака суперечність, що лежить в основі будь-якої соціальної дії, визнає хід суспільного процесу. Коливання останнього від авторитаризму до демократії, від тоталітаризму до лібералізму показує, що вирішення такої взаємодії у певних соціальних умовах знаходиться у межах постійного чергування індивідуалістичної та колективістичної тенденції. розуміння цього закладає підвалини дослідження суспільного руху, діяльності особистості в системі соціальних відносин. Від його результатів залежить, у свою чергу, суспільний процес.
Дослідження української специфіки в реалізації взаємодії таких тенденцій сьогодні є стрижнем визначення доведення національної ідеї до суспільної й індивідуальної свідомості. Яким чином, на думку В.Підтиченко, ".. і в якій формі цей синтез може здійснитись, сказати важко. Можливо, що для України це буде свій "український шлях", побудований на засадах лібералізму і авторитаризму" (6).
Звернемося далі до витоків такого розуміння.
Ясно, що такі витоки знаходяться в річищі історіософських концепцій, які тим чи іншим чином відображають дію відомого співвідношення в українській історії. У розкритті останнього можуть відіграти непересічне значення положення, висловлені М.С. Грушевським: "Все більш укріплююся в переконанні про рішаючу роль у вічних змінах людського життя неустанної конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то других. Се чергування уявляється як основа ритму, соціальної еволюції, основа усіх соціальних наук…" (7). Систематичне застосування цих положень дає можливість більш глибоко зрозуміти специфічну сутність будь-якої історіософської концепції, яка намагається розкрити провідні тенденції соціального розвитку. Тому саме таким чином можна класифікувати останні й досягти об'єктивного погляду на рух історії. Вже існує пропозиція назвати ці положення "принципом М.С.Грушевського" (8). Доведення його до змісту історії дає змогу зрозуміти хибність абсолютизації тієї чи іншої тенденції соціального руху; оптимізувати їх співвідношення у будь-якому історичному факті таким чином, щоб, з одного боку, підкреслити його унікальність, а з іншого, класифікувати в загальносуспільному контексті.
Отака оптимізація вимагає детального аналізу історіософських підходів, у межах яких з'ясування взаємодії, співвідношення індивідуалістичної та колективістичної тенденцій набуває вирішального значення. На думку М.Шлемкевича, "виявом ворожнечі і боротьби ідей між собою є українська історіософія. Вона намагається розуміти нашу історію з погляду однієї з тих ідей, протиставляючи її іншим" (9). Полем розгортання даного співвідношення в українській історіософії є вихідні позиції, притаманні таким напрямам останньої, які визначили розвиток історичної науки й освіти і чиїми настановами вона послуговується у сучасний період: "народницькому" та "державницько-елітарному". Причому, якщо перший склав методологічні засади радянської історіософії (в марксистсько-ленінському варіанті), то другий відбив підходи української діаспори. Аналізуючи народницькуісторіософію, Н.Яковенко вважає, що "плин історії уявляється реалізацією народних змагань… Визначальна ж риса головної ідеї, котра виявляла собою бажання українського народу - це пріоритет громадського начала. Логічним елементом такої схеми було негативне ставлення до існуючої на той час держави та її інституцій як апарату насильства, а також до політичної еліти - носія влади, і навпаки, - симпатизування стихійним народним рухам…"(10). Не випадково, зауважує Д.І.Дорошенко, "примат у дослідженнях української історії представниками останнього напряму віддавався соціальне-економічним чинникам історичного розвитку, а державницько-політичні інтереси нації були вторинними…" (11). "Народники" вважали, що носіями української державної влади повинні бути не шляхта й козацька старшина, а середнє
Loading...

 
 

Цікаве