WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Іван Франко – критик, історик та теоретик українського національного театру - Реферат

Іван Франко – критик, історик та теоретик українського національного театру - Реферат


Реферат не тему:
Іван Франко - критик, історик та теоретик українського національного театру
В історії української культури творчість Івана Франка складає цілу епоху. Важко знайти галузь, у якій би він не сказав своє вагоме слово. Творчий діапазон Франка - безмежний. Серед різноманітної і багатогранної діяльності митця особливе місце належить дослідженню і розробці наукових засад розвитку українського національного театру. Іван Франко є основоположником українського наукового театрознавства. До цього часу театрознавча спадщина вченого залишається актуальною і потребує глибокого, цілісного, неупередженого ("позакласового"), об'єктивного аналізу. Окремі аспекти проблеми "Іван Франко і український театр" були висвітлені у працях Й.Федаса, Т.Моцар, Ю.Бобошка, Р.Кирчіва, Я.Білоштана, М.Грицая.
Мета пропонованої статті - розглянути основні напрями науково-мистецької творчості І.Франка як театрального критика, історика, теоретика українського театру, окреслити його внесок у формування і розвиток театральної справи на Україні.
Театром І.Франко зацікавився дуже рано. У 1873 - 1874 рр., навчаючись у дрогобицькій гімназії, він співробітничає з трупою В.Бачинського, перекладаючи і пристосовуючи для української сцени твори зарубіжних письменників. Починаючи з ранніх перекладів "Антігони" й "Електри" Софокла, Франко переклав на українську мову "Уріель Акосту" К.Гуцкова, "Марнотратника" Ф.Раймунда, лібрето Г.Мельяка і Л.Галеві до опери Ж.Офенбаха "Прекрасна Єлена". Пізніше будуть перекладені "Моряки у пристані" Гаріша, "Розбитий збанок" Г.Кляйста, перероблено п'єсу П.Кальдерона де ла Барки "Саламейський алькад" (у переробці "Війт Заламейський"), "Жартуни" О. Островського, сім творів О.Пушкіна.
У 1875 р. Франко пише перші драматичні твори: "Югурта", "Славой і Хрудош", "Три князі на один престол" (1875). У цей же період (70-ті роки XIX ст. ) пробує свої сили в театральній критиці та публіцистиці, надсилає з Дрогобича до львівського журналу "Друг" повідомлення про театральні вистави у провінції.
Першу велику статтю, в якій висловлено роздуми про особливості драми як жанру, Франко написав у 1876 р. у зв'язку з виданням книги "Письма К.Н.Устияновича", зокрема його трагедії "Олег Святославович Овруцький".
На 80 - 90-ті роки припадає розквіт критико-театрознавчої та драматургічної творчості І.Франка. Як драматург він, за його власним зізнанням, сформувався під впливом українських письменників Наддніпрянщини. П'єси "Украдене щастя", "Будка ч.27", "Рябина"(друга редакція) написані в дусі східноукраїнської соціально-психологічної драми й сатиричної комедії. Твори І.Франка для сцени різножанрові: драми "Учитель" і "Кам'яна душа", одноактна комедія "Майстер Чирняк", романтична казка "Сон князя Святослава". Його драматичним творам притаманні сюжетно-композиційна майстерність, яскравість образів-характерів, соціально-філософська наповненість.
Як театральний критик Франко у різних виданнях із 1888 по 1893 рр. прорецензував понад тридцять вистав українських драматургів і п'ять вистав польського театру. Серед них - вистави за творами І.Котляревського, М.Старицького, С.Гулака-Артемовського, М.Кропивницького, Панаса Мирного, М.Янчука, К.Ванченка, Н.Кибальчич, А.Стечинського, Г.Цеглинського, К.Устияновича, І.Бораковського, І.Гушалевича, О.Огоновського та ін. У статтях і рецензіях він виявляє глибоке й різностороннє розуміння особливостей драматичного жанру і театрального мистецтва, композиції, дійовості, сценічності драми, влучно оцінює драматичні конфлікти, розвиток сюжету, динаміку й ритм вистави. Як театральний критик він не лише дає оцінку грі виконавців провідних ролей взагалі, а й робить це стосовно до тих чи інших актів і навіть окремих епізодів та сцен з вистави. Помітне вміння Франка бачити образ вистави в цілому. Поряд з цим він великого значення надавав роботі актора, неодноразово наголошуючи на надважливості вдумливого ставлення митця до створення типу, характеру, виступаючи проти ненатуральності, штучності у грі акторів.
Франко закликає до простоти й природності на сцені, необхідності розкриття найглибших таємниць людських пристрастей, до виявлення психологічних причин, що спонукають людей на той або інший вчинок. Артист повинен, на думку критика, виявляти свою індивідуальність, знаходити засоби сценічного перевтілення в образ, жити в ньому, душевно злившись з героєм, щоб викликати довіру у глядача, "а для цього актор повинен постійно вивчати життя у всих його проявах, приглядатися до народних типів" [10, т.27, 227].
Критик також зауважує, що актори повинні постійно підвищувати свою майстерність і сценічну культуру, підтримувати загальну високу культуру вистав, які повинні бути "очищені" від примітивного побутовізму і псевдоетнографічної орнаментації. Франко не раз зазначав, що використання елементів народної творчості виправдовується лише тоді, якщо вони органічно влиті у твір, сприяють донесенню до глядача (читача) основної ідеї, а не фігурують як засоби сценічного ефекту, художньої інкрустації. У рецензіях критик гостро вказував на недогляди режисури, легковажне ставлення до окремих деталей вистави, зокрема випадкового костюмування акторів, що порушувало правду життя на сцені.
Серед акторів, які грали в тодішньому українському репертуарі, Франко відзначав І.Дрейгіса, Л.Млотковську, Т.Гембицького, високо підносив талант українського артиста-коміка К.Соленика.
У театральних оглядах, рецензіях, статтях Іван Франко багато уваги приділяє мистецтву драматурга, твори якого "мають бути призначені не для читання, а для сцени". Будова драматичного твору, на думку Франка, тримається на сюжеті, всі елементи якого мають бути чітко визначені й опрацьовані драматургом та скомпоновані в єдину гармонійну цілість. Персонажі у драмі повинні потрапляти у такі конфлікти й обставини, які змусять їх (персонажів) діяти, а в діях розкривати свою справжню природу. Намічений у зав'язці конфлікт, суперечності протиставлених один одному характерів зумовлюють безпосередню боротьбу, причинний перехід персонажів від ситуації до ситуації, від яви до яви, від дії до дії. Критик підкреслював, що змальована у драмі картина життя, людських стосунків мусить відзначатися органічною єдністю. Кожна нова подія повинна наставати вмотивовано, з внутрішньої потреби. "Зміст і композиція поетичного твору, його, так сказати, скелет в значній мірі мусять бути ділом розуму, обдумані, розважені і розмірені... бо і найгеніальніше виконання деталей не окупить браку цілості" [9, 81].
Найважливішим об'єктом, центром драми, на переконання Франка, є передусім людина. І на сцені потрібно показувати тільки художньо викінчені, цікаві й оригінальні постаті, в природних для них, щоденних обставинах. Вимога психологічного аналізу характерів, заглиблення в душу людини, психологічне й соціальне вмотивування вчинків і поведінки героїв, що залежить від певних драматичних колізій, проходить майже через усі праці Франка про театр і драму. Він різко критикує п'єси, в якихпсихологія дійових осіб накреслена побіжно й поверхово, та драми, що справляють враження штучного зліпка театральних ефектів, а не є безпосередніми життєвими спостереженнями.
Фундаментальною вадою багатьох п'єс, на думку Франка, є "убозтво, брак дії, довгі розмови, що не мають жодного зв'язку з цілістю твору, хроніка в діалогах, майже без драматичної дії та характеристики дійових осіб" [8,
Loading...

 
 

Цікаве