WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми - Реферат

Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми - Реферат

економічному становищі, а національно-релігійний гніт постійно викликав протест народу проти іноземних поневолювачів. На Поділлі цей рух підтримували гайдамаки, а в Сербії - гайдуки, звідси - і сила-силенна патріотично-історичних пісень, які побутували в обох слов'янських реґіонах. Як і Нови Сад, так і Ямпіль, довго залишалися запустілими від гнобителів. Тому не випадково Е. Козачинський, приїхавши в Карлівці, відразу ж поринув у літописи краю, вивчення мови, звичаїв, традицій, побував на кількох обрядових святах, а найбільше йому припали до душі пісні, перекази, легенди, безсмертні оповідання про битву 1389 року на Косовому Полі і, хоч османський тягар ліг на плечі сербів на довгі століття, однак вони не здавалися ні на хвилину турецьким володарям. Прапором переможності стала докосівська і післякосівська історична народна пісня, що виконувалася від першого подиху людини, і ця пісня мужності супроводжувала серба все життя.
Зарубіжні та вітчизняні дослідники (А. Соболєвський, Н. Ваганова, Й.Йованович, О. Мишанич, Є. Пащенко, М. Рогович) згадують, що школа і народність живили творчість майстра в Сербії, але додамо, що й в оригінальну драматургію Е. Козачинського теж просочувалися гуманістичні тенденції періоду раннього просвітництва та епохи бароко в Європі. Адже його драма своїми художніми достоїнствами і текстовою структурою не поступається "Артаксерксовому дійству", трагедіям Ф. Прокоповича "Владимир", Л. Горки "Йосиф Патріарха", драмі "Милость Божія", діалогічним творам Симеона Полоцького, і якщо провести типологічне спостереження, то й піднімається на якісно вищий мистецький рівень.
Разом з тим Емануїл Козачинський, перебуваючи в Карлівцях поблизу Нового Саду (тепер Сремські Карловці), не лише досконало вивчив сербську мову, організував шкільництво, записував народну творчість, особливо героїчні легенди, але й протлумачив її багатостраждальну історію, досконало оперував архівними матеріалами, особливо листами, в яких йдеться про битву з османцями. Трагедія писалася протягом 1733- 1734 рр. (на основі всього зібраного з легенд та літописів) і тоді ж поставлена студійним театром словенолатинської школи й показувалася не тільки в Новому Саді та Сремських Карловцях, але й жителям навколишніх міст і сіл, зокрема Руски Кєрєстур. Оригінал драми повністю не зберігся, в Бєлграді знаходяться окремі уривки з неї, а дійшла вона до нас у пізнішій обробці відомого сербського бунтаря, народознавця та громадського діяча Й. Раїча, який видав її окремою книжкою у 1798 році в Буді (Угорщина).
Сюжет драми становлять як реальні обставини з сербської історії, так і народні перекази. В ідейно-тематичному переплетенні розкриваються події від кінця ХІV до першого десятиліття ХVІІІ ст., тобто йдеться про часи падіння першої Самостійної сербської держави. Поразка сербсько-боснійського війська в битві 1389 року на Косовому Полі призвела до встановлення по всій Сербії жорстокого турецького гноблення. І тільки перше сербське повстання 1804-1843 рр. відкрило визвольно-героїчні містки й джерела для формування сербської держави. Саме із перебігу початкових подій нищення сербської держави повів розмову український автор, показавши водночас і величність останнього сербського царя, і його безсилість відстояти незалежність власної країни, і мудрість мас.
Окрім історичних персонажів, тут (і це були суворо канонічні закони шкільного народного театру та драматургії тогочасного бароко) виступають алегоричні фігури: Ласолюбство, Славолюбство; діють Відчай, Марс, Заздрість, Лестощі. Автор виводить багатогранний, чітко індивідуалізований, справді в народному дусі вірогідний образ сербського короля Стефана Душана, який перед смертю заповідав престол малолітньому синові Урошу. До його повноліття король передав повне державне керівництво регенту - одному з жорстоких і підступних князів - зрадникові Вукашину. Він і вбиває молодого Уроша (схожу ситуацію і художній засіб використали пізніше Д.-Г. Байрон у "Каїні" та О. Пушкін у драмі "Борис Годунов"). Але й Вукашин також не втримався при владі - він потрапив у розставлений іншими зрадниками капкан і загинув. Сербія надовго потрапляє під турецьке ярмо, від якого її певною мірою згодом звільнив патріарх, погодившись на австрійське підданство. У фіналі вихваляється Мудрість та Освіта, котрі завжди були запорукою перемоги над ворожою навалою, забезпечували мир та злагоду в суспільстві. Автор до дії, у конфліктне розгалуження, ввів елементи гайдуцьких пісень, народних переказів про Марка-королевича, саме ті, що й тепер вивчаються у школах Сербії.
Е. Козачинський, маючи перед собою яскравий зразок, а саме трагікомедію "Владимир" Ф. Прокоповича, подбав про власне мистецьке обґрунтування та відтворення переломних народно-історичних моментів в історії сербського народу. Він уклав у драму (беручи за зразок сербські історичні пісні) ідеї непереможності і титанізму тих, хто обстоює право кожної нації на самостійне існування.
Центральну ідею визволення сербів із подвійного гніту - Туреччини та Австрії - по-різному й досі трактують дослідники, але авторська позиція в п'єсі чітко простежується. Жодне панування одного народу над іншим ніколи не приносить доброти, тому такого в суспільному розвитку допускати не можна. І тільки в спільності слов'янських народів можна досягти вільності, свободи, незалежності, відчути власний менталітет і дати відсіч будь-якому супротивникові, здолати найбільшу агресію. Саме це надихнуло відомого словенського режисера Бранко Гавеллу в роки Другої світової війни показати твір Е. Козачинського в Першому партизанському театрі, але з невідомих причин драма не була поставлена, хоч ішли вже репетиції.
Добре ознайомлений з історичним минулим сербського народу, Е. Козачинський бачив за ним, його долею, шляхами історії й український народ, котрий також тоді не мав власної незалежності. Та через тогочасні політико-соціальні обставини він прямо про це не сказав. Шкода, що це залишається поза увагою вчених - істориків і мистецтвознавців, не згадав про це і Д. Антонович у своїй праці "Триста років українського театру", де, мабуть, найґрунтовніше проаналізовано драматургію епохи бароко, що належала українським авторам.
Та майже ніхто з дослідників не торкається таких творів, як наступна драма Е. Козачинського "Благоутробіє Марка Аврелія Антоніна, кесаря римського" (1744), що було ніби своєрідним продовженням попередньої "Трагедії о смерти сербського Уроша Пятого..." Сюжет взято з життя римського імператора-філософа, де в народно-алегоричній формі насправді йшлося про царювання російської цариці Єлизавети. Драма поставлена в шкільному народному театрі Києво-Могилянської академії, авидана у Львові 1745 року14. Сюжетна структура містить у собі окремі римські перекази, а також переповідки Тита Петронія Арбітра, Деціма Юнія Ювенала та Марка Валерія Марціала. Е. Козачинському належить книга-роздум "Філософія Аристотелева по умствованию перипатетиков изданная" (1745), "Панегірик імператриці Єлизаветі" (1744), створений у зв'язку зі спеціальним приїздом цариці до Києва і який виконували учні академії, та своєрідний за змістом вірш-ода "На тріумфальних Києво-Печерських воротах до ангела" (1744).
Є скупі архівні свідчення про його інші, але незавершені драми, курси популярних педагогічних лекцій, проповіді, упорядкований курс філософії, але частина творів
Loading...

 
 

Цікаве