WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми - Реферат

Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми - Реферат


Реферат на тему:
Емануїл Козачинський і започаткування сербської народної драми
(до питання україно-сербських культурних відносин)
Відомий академік О. Білецький, розглядаючи давнє українське словесне мистецтво, культуру інших народів, справедливо звернув увагу на драматургію ХVІІІ століття, у стильових спектрах якої дуже виразно домінують європейські барви бароко. Водночас професіональне мистецтво тісно пов'язувалося з ужитковим, утилітарно-прикладним. Виразно це видно з творчості ієромонаха Митрофана Довгалєвського (хоч би "Комичеськоє дійствіє в честь царю царей Христу Господу", 1736). Так показувалися й вистави Києво-Могилянської академії, а її прекрасні майстри-просвітителі, мудреці не цуралися культурних здобутків селян. Ними особлива увага приділялася теоретичному осмисленню народних жанрів (легенд, переказів, історичних пісень), їх реалізації у шкільному театрі, який на той час досяг найвищого рівня, власне, свого епіцентру. Цілком слушно і вперше справедливо зауважив О. Мишанич у статті "Українська література ХVІІІ ст." про те, що "давній український народний театр є продуктом шкільної освіти і тісно пов'язаний з театром європейським. Духовна драма перейшла на Україну із Західної Європи через польське посередництво і почала культивуватися у стінах Києво-Могилянської академії". Звідси й теоретичні міркування та практичні здійснення (особливо при показі вистав) ґрунтувалися на досвіді, справді, народному.
Епоха бароко продовжила і поглибила Ренесанс та й не відмовилася від його народних основ. Античні перекази про богів та героїв залишилися і в барочний період, а антична народна поезія зберегла для нього значення високого і недосяжного зразка. Однак мистецтво бароко ще й відродило перекази про потойбічне життя, вернулося до ідеї Бога як першопричини і мети земного існування. Це надало виразності, надихнуло народних майстрів і професіоналів до неповторності стилів і форми. Стиль бароко в Україні породив виникнення історичної пісні, дав імпульс до зародків народної театральної культури, поширення апокрифів, "житія" святих, став першоджерелом народної поезії (є свідчення, що саме в цей період виникла й велична соціально-побутова пісня "Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі…").
Надзвичайно позитивну роль у цьому аспекті відіграла Києво-Могилянська академія, особливо один з її вихованців - Емануїл Козачинський, чий мистецький внесок по праву став світовим, а його "Трагедія о смерті посліднєго царя сербського Уроша V і о падєнії Сербського царства" започаткувала "національну сербську драматургію", народне театральне мистецтво, шкільництво, рільництво, відстоювала в сербських краях православну віру6.
І все ж ім'я Е. Козачинського, якого серед людей звали просто отцем Мануїлом, нині не тільки маловідоме, але й призабуте, і, по суті, виведене з культурного обігу. Не врятовують і скупі енциклопедичні відомості, що з'явилися у 80-х роках, окремі дані в "Історії української літератури", "Української літературної енциклопедії", "Історичного словника України" та ін. Небагато відомостей про нього і його творчість віднаходимо і в такій значній за фактичним матеріалом праці як "Енциклопедія українознавства". А тим часом цей по-справжньому видатний священик, педагог, громадський діяч і письменник зробив дуже багато на просвітницько-релігійній ниві для народів України, Сербії, Білорусії.
Як вірно сконстатовано вітчизняними і зарубіжними культурологами, вісімнадцяте століття в житті всіх слов'янських народів стало епохою піднесення культурно-національного руху, часом зростання духовності, що тепер уже стали по праву називати пізнім Відродженням. Поряд з художніми набутками пробуджується у всіх слов'ян національна свідомість, ментальність, почуття гідності, потяг до освіти, релігійні переконання, пошуки своєї історії, а особливо активізується боротьба за збереження та подальший розвиток власної незалежності. Одна з найцікавіших сторінок цього процесу - сербський мистецько-освітній рух наприкінці ХVІІ і до середини ХVІІІ століття8. У цей період волелюбні серби, врятувавшись ціною значних жертв від турецького поневолення (1690), почали з іншого боку відчувати тягарний вантаж підступної і жорстокої політики Габсбургів, натиск зі всіх сторін тевтонів. Втрачалися мова, віра, індивідуальність побуту та звичаїв. Але повного знеособлення сербського духовного надбання не сталося. І якраз спонукав до животворного буття цих південних братів-слов'ян передусім український народ. Ще 1733 року київський архієпископ Рафаїл Заборовський, людина передових демократичних поглядів і уподобань, на прохання митрополита Вікентія Йовановича відправив з України в Сербію шість кращих магістрів з числа випускників Київської академії, які в подальшому відіграли дуже значну роль у розвитку відродження всієї Сербії. Знаходився серед них і Емануїл Козачинський.
Випадковості ніякої тут не було. Через аудиторію цього високого на той період науково-педагогічного закладу Європи, зосередженого в Києві, пройшов загалом не один десяток сербських, болгарських, румунських, чорногорських політично-культурних, економічно-господарських діячів, подібно знаменитому просвітителю Йовану Раїчу.
Поїхав у сербські землі в 1733 році. Молодий і розумний знавець мов, вихованець академії Емануїл Козачинський, біографічні відомості якого потонули в сивій давнині, знаємо тільки, що народився він травневими днями 1699 року в невеличкому містечку Ямполі, що розкинулося біля чарівного швидкоплинного Дністра, в родині священика і в дитинстві здебільшого виховувався на піснях про визвольну війну 1648-1654 рр., народних оповіданнях про Івана Лободу - козацького полковника, що не давав спокою шляхті на Поділлі. Освіту здобув у Києві, а в 1733 році, після закінчення навчання, виїхав до Сербії, де відразу став префектом і провідним викладачем латини у Вищій школі в Карлівцях, неподалік Бєлграда. Там уперше була заснована ним народна школа і при ній народний театр. На прохання сремського комітету Славонії Козачинський залишається там аж до 1737 року, стає ректором, організатором освіти, відтак повертається в Україну восени 1739 року, навесні 1740 р. востаннє приїздить на Поділля, записує різноманітні народні героїчні перекази, відвідує переважно монастирі, бо на той час саме вони були осередками знань. З 1739 по 1746 рік працює професором риторики, піїтики Київської академії; на його лекції, окрім студентів, ходило багато світських людей, а десь 1748 року за прогресивно-християнські погляди і радикалізм його відправляють ігуменом у Гадяцький монастир, а згодом у Слуцьк, недалеко Менська, де він і помер 27 серпня 1755 року в сані архимандрита Слуцького монастиря. Дата смерті також остаточно не визначена. Деякі дослідники вважають 4 (15) серпня 1756 р.
Найбільше з громадсько-мистецького шляху майстра і священнослужителя вивчений у нас тільки сербський період його життя, невеликі відомості про інші значущі громадські діяння Е. Козачинського знаходимо значно менше. Але всі дослідники у своїхспостереженнях приділяють увагу переважно розглядові драми під такою повною справжньою назвою: "Трагедія, сиречь печальная повесть о смерти последнего царя сєрбского Уроша Пятого и падении Сербскаго царства", написаній 1733 року й тоді ж поставленій.
Серби, як і добре знайомі Е. Козачинському подільські селяни, знаходилися весь час у важкому
Loading...

 
 

Цікаве