WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Трансформація моделі функціонування образотворчого мистецтва в Україні II половини ХХ століття - Реферат

Трансформація моделі функціонування образотворчого мистецтва в Україні II половини ХХ століття - Реферат

державного замовлення. Одноосібним підрядчиком чи менеджером при цьому була Спілка художників. Ексклюзивними вихователями талантів - державні заклади - художні училища та інститути. Приватні школи були ліквідовані, й навіть приватні студії з підготовки абітурієнтів до вступу в училище або до вузу існували нелегально й рано чи пізно піддавалися остракізму.
"... з початку 1930-х і аж до кінця 1980-х років публічне невизнання художника соцреалістом, як і виключення його з творчої спілки, означало, як мінімум, його символічну смерть". Насправді це оберталося моральними тяжкими тортурами, після яких художник опинявся поза системою, ставав таким собі ізгоєм, хворів, а то й помирав.
Струнка побудова цієї радянської тоталітарної, безапеляційної і безальтернативної за великим рахунком моделі функціонування образотворчогомистецтва доповнювалася і дещо пом'якшувалася певними розгалуженнями.
Окрім конкретних замовлень творів для оформлення громадських приміщень, існувала добре продумана й організована можливість публічного творчого життя, що створювало ілюзію відкритості й професійного змагання. Були замовлення на тематичні твори саме до виставок, а з виставок провадилася велика закупка й твори направлялися у фонди спілок художників, Міністерства культури, а звідти до музеїв, а також реалізувалися на заводи та інші підприємства. Отже, приватного покупця практично не існувало.
Практикувалося видання монографічних альбомів, за публікацію робіт у яких художник також отримував немалий гонорар. Але це треба було заслужити, тобто бути Заслуженим художником України або багатолітнім активним членом Спілки художників.
Організовувалися творчі групи, у складі яких художники досить комфортно мандрували безмежним у своїй обмеженості й обмеженим у своїй безмежності Радянським Союзом. Набиралися вражень, які справді сприяли творчості. Члени Спілки художників СРСР у цьому плані були досить вільними птахами, якщо згадати про неможливість пересування селян, які не мали паспортів, робітників, які були міцно прив'язані до своїх підприємств...
Художник завжди мав гроші, бо робота, замовлення знаходилися для кожного і добре оплачувалися. Саме члени Спілки художників були власниками приватних автомобілів - великої розкоші для пересічного радянського громадянина. Вони мали право отримати в довічне користування творчу майстерню (такі майстерні Спілка художників спеціально будувала для своїх членів). А ще будувалися для художників кооперативні квартири тощо.
Тому все мистецьке життя було уважно контрольоване, регульоване і впроваджуване з монументальним розмахом. У результаті мистецтво справді належало народові, тобто всім і нікому конкретно. Проте належати комусь конкретно радянське мистецтво практично і не могло. У комунальних, а згодом малометражних квартирах громадян знаходили для себе життєвий простір лише репродукції, тиражована графіка і в кращому випадку вироби декоративно-ужиткового мистецтва. Тим паче, якщо зважити на статки більшості громадян і на якість естетичного виховання, якому практично не приділяли уваги навіть у школах.
Таким чином, аудиторією соцреалістичного мистецтва виступав народ, точніше, натовп: маса з уніфікованим обличчям і попередньо прогнозованими, бо керованими реакціями. Про індивідуальне, осібне сприйняття і, тим паче, користування мистецькими творами не йшлося, це було б по-буржуазному, а значить, неприйнятно для радянської людини.
У результаті такої естетичної та ідеологічної діяльності, яку уважно контролювало Міністерство культури, а згодом Державний комітет у справах мистецтва, демократичність радянського мистецтва, яка закладалася в революційні роки, звелася нінащо й помалу відбулася реставрація академічної ієрархії жанрів, а глядач як такий просто перестав для художника існувати, адже маса - то ніхто (що ж міг той пересічний глядач розуміти у високому?). Художники природно стали орієнтуватися на замовника й в тій самій особі репресора й на вузьке коло колег, як справжніх глядачів, професійних оцінювачів, від яких очікувалася неодмінна реакція, відповідь.
Тоді й стала розвиватися Езопова мова в образотворчості, адже не всі митці однакові за характером, розумовими здібностями, світосприйняттям і реагуванням. З'являються роботи з "подвійним дном", переважно вони були не виставковими, для власного вжитку, для вузького кола.
Короткий відтинок часу певної лібералізації як життя в країні, так і мистецтва простежується від смерті Сталіна 1953 р. до відомого скандалу в 1962 р. на виставці "30 років МОСХ", який влаштував тодішній Генеральний секретар ЦК КПРС (тобто, керівник країни) Микита Хрущов. Він назвав ряд творів молодих митців антирадянськими. Хвиля ревізій і чисток прокотилася по всьому СРСР, не обминувши Україну. Після цього, наприклад, Анатолій Суммар, який у 1958 - 1963 рр. створив ряд непересічних полотен, перестав займатися мистецтвом, інші ж активізували двоплановість творчого життя, поділивши його на мистецтво для душі та однодумців і мистецтво для держави й заробітку.
Уся творчість цензурувалася і коригувалася найсуворішим чином. На цьому прокрустовому ложі політико-ідеологічних стосунків держави і митця не один митець втратив голову або, в "кращому" випадку - крила. Це були ті періоди "бездержавності", коли Україна "опинялася на периферії міжнародних контактів і брала в них участь опосередковано. Із суб'єкта міжнародних відносин перетворювалася на його об'єкт. Через це було втрачено і для України, і для світу".
В Україні період певного послаблення у житті, зокрема, мистецькому, з легкої руки журналістів називають "відлигою". І в Україні ж дивним чином вимальовуються трохи інші дати - 1954-1970.
"Відлига" була часом певних, насправді незначних поступок у плані жорсткості системи, які спровокували в Україні шалену ейфорію, пов'язану з прагненням свободи творчого висловлення та самовияву художніх натур в усіх видах мистецтва і творчої думки, зокрема, звернення до національного народного мистецтва і культури. І хоча реальні послаблення відбувалися в значно коротший термін, проте інерція ілюзій і, порівняно зі сталінськими часами "безкарність" буремних щодо тих самих сталінських часів
Loading...

 
 

Цікаве