WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Стилістико-парадигмальна дихотомія української скульптури в контексті культурно-мистецьких явищ ХХ ст. - Реферат

Стилістико-парадигмальна дихотомія української скульптури в контексті культурно-мистецьких явищ ХХ ст. - Реферат

саме твір був її носієм і включався в метафізичний простір жесту творення. Утім, постмодерністський нігілізм, що збиває з пантелику сьогодні творчу молодь, загрожує реально втратою обличчя українському мистецтву, втратою школи, майстерності, духовності і гуманності образотворення. Дегуманізація сучасної культури хвилює тепер не лише західних колег, але й українців. Адже може статися й так, що через 10-15 років в українській скульптурі, якщо продовжувати імперсональну гру, не буде професійно-майстерно виконаних творів. Нехай з'являються й існують інші форми відеокультури, зокрема інтерактивні форми мис-тецтва, але слід пам'ятати - традиційно елітарному виду скульптури, якщо не приділяти йому відповідної уваги, загрожує зникнення (отримавши диплом, скульптор, не маючи стимулу, перестає вдосконалювати професійну культуру, зациклюється на концептуальних схемах і поступово декваліфікується). Щоправда, концептуальність художніх програм годується відтепер новими захопленнями митців у сфері відео-арту. Між тим українські філософи сьогодні попереджають митців: Інтернет - це "новий виклик людині", що був задуманий як технологічний засіб, але на наших очах суттєво змінює тканину людського буття, при цьому "істотно спокушаючи його". Тому тривіальне запитання російських мистецтвознавців "Що робити?" в нашому культурному контексті слід розуміти вірогідніше за все в площині тверезої підтримки вже існуючих позитивних явищ, де корегуються традиційно-архаїчні й ренесансні парадигми, на яких не слід ставити хрест. Потрібно плекати нашу традиційну скульптуру, якою б "архаїчною" вона тепер не здавалася. Інтегрування української культури у світовий мистецький простір не виключає існування її саме в такий якості (на початку ХХ ст. вважали, що театр помер після народження кіно, але ж цього не сталося). Більш того, естетико-мистецтвознавчою думкою останнього періоду була доведена актуальність у культурі й мистецтві ХХІ ст. не застарілої часової конструкції "modern-contemporary" з її великим спектром контр-версій, але глибинно-змістової переакцентованості традиційних норм образо-творення згідно з новітньою парадигмою "відчиненого" Всесвіту у вимірах ноосфери, згідно з якою пріоритетним обирається позачасовий духовний вектор розвитку культури та мистецтва, або, за образним виразом проф. С. Кримського,- "екзістенційне крещендо".
Таким чином, є підстави вважати, що сьогодні в мистецтві України актуальні не постмодерністські ігри в концептуальні композиції-знаки, адже ми достатньо розкріпачили пластичну свідомість, щоб вільно висловлювати думку, пластичну думку вчасності. Тепер більш важливим для подальшого еволюційного шляху вбачаються програмно "класицистичні" художні структури, що "сприяють ентелехії художньої культури на базі тезаурусу духовного досвіду людства" (це закон маятника, про який казав Архипенко, що в мистецтві діє завжди). Форма в професійному високому мистецтві скульптури не повинна залишатися поверховою оболонкою, обмежуючись дизайнерськими функціями. Історично ментальність України відрізнялася від західного типу мислення домінантою доктрини кардіоцентризму перед доктриною розуму. Тому сьогодні ми не повинні віддавати базової культури в ім'я примари лінійно-часового критерію "сучасного" чи "найсучаснішого", що керував мистецтвом протягом ХХ ст. Прийшов час повернути в мистецтво ідеал, який, мабуть, можливо поєднати з концептуальним проектом, але не можна залишати пріоритетним поверхово-знакове псевдомистецтво. Безперечним є також і те, що полі-вимірний традиційний символ, як тільки поверне собі втрачені позиції в сучасному мистецтві, поглибить духовні шукання молоді. Ми справді скучили за красиво зробленою скульптурою за всіма правилами, за скульптурою з високим і глибоким змістом, чаруючим ідеалом, романтичною мрією. Зовсім не випадково "нові українці", проектуючи за європейськими стандартами архітектурно-просторове середовище власних домівок або офісів, вкладають потужний капітал в програмну декларацію розкоші - в класичні твори, що зроблені сучасними скульпторами на замовлення в реалістичних нормах формотворення, чи у відомих історичних стилях, зокрема модерну. Так само симптоматичним показником падіння культури (пластичної і загальної) на рівень кітчу, що віддзеркалює зворотний бік наслідків тривалої постмодерністської гри, стало безпрецедентне архітектурно-скульптурне рішення МайдануНезалежності в Києві. Монумент на честь 10-річчя Незалежності, розроблений і споруджений авторським колективом за проектом А. Куща (2001), вплинув на кардинальне перепланування старої площі столиці і змінив її сталий імідж затишно-камерної площі 60-х років. Відтепер - це унікальне (за порушенням норм планувально-будівничих, композиційно-образних, закону синтезу мистецтв) явище в історії розвитку української монументальної скульптури. Як наслідок: ні один пам'ятник в Україні не викликав такої широкої дискусії та нескінченних суперечок фахівців. Але як би там не було, факт його появи та існування на місті демонтованого в 1991 р. пам'ятника Жовтневої революції свідчить про те, що в країні затвердився тип монументального мистецтва офіційно-державного статусу. Йому притаманний яскраво-урочистий еклектизм історико-стилістичних напрямів, з пріоритетом рис українського бароко, неокласицизму та етнографізму.
Отже, на початку ХХІ ст. можемо констатувати, що постмодерністський полістилізм 90-х привніс у розвиток національної школи пластики як позитивні, так і негативні риси, гостро виявляючи стилістико-парадигмальну дихотомію культуротворчих процесів. З одного боку, творчість набула абсолютної розкутості індивідуально-авторського вислову, і кожний твір адекватний тому рівню свідомості, на якому знаходиться митець. Таких рівнів на шкалі індивідуальних міфологій творчості в українській скульптурі виявилося безліч. Хоча Ф. І. Шміт, якби він став свідком сучасних культурно-мистецьких процесів, залишився б задоволеним, адже його "теорія прогресивного циклічного художнього розвитку" як сталого збереження "золотої середини" еволюції мистецтва підтвердилася. Класика на тлі численних постмодерністських програм здобуває нових інтерпретаційних інтонацій у творах сучасних скульпторів і продовжує у видозміненому варіанті ренесансну лінію вже у ХХІ ст.
З іншого боку, багато митців не витримали іспиту абсолютної свободи і загубилися в її лабіринтах, втрачаючи місце лідера і можливість використовувати в новій ситуації свій попередній досвід, гнучко змінюючи ціннісні орієнтири (вони або пішли в суміжні мистецькі галузі, або зайнялись комерційним бізнесом, або поїхали в інші держави). Натомість адаптовані до нових умов творчості митці втягуються в концептуальні постмодерністські моделі творчості, не помічаючи впливу на індивідуальну свідомість негативно-руйнівних наслідків. Не слід також забувати, що всі вищезгадані процеси тривають у щільній кореляції один з одним, а формування самоусвідомленого пластичного мислення як національного явища у світовому культурно-мистецькому контексті (як це продемонструвала експозиція скульптури Художньої виставки в рамках "Року України в Російській Федерації" 2002 р.) знаходиться на стадії незавершеності. Утім, сучасна практика надає все-таки підстави сподіватися на подолання рудиментарних рис тотальної кризи минулого століття саме духовно-гуманістичними енергіями культуро-творення. Кажучи словами французького культуролога Жильбера Босса: "Той, хто зможе розпізнати в сучасній кризі мистецтва не лише віддзеркалення кризи нашого суспільства, але й важко рухомий процес зародження нової цивілізації... - той осягне високу ідею суспільного призначення мистецтва".
Loading...

 
 

Цікаве