WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Слов'яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ - початку ХVІІІ ст. (гласъ - голос) - Реферат

Слов'яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ - початку ХVІІІ ст. (гласъ - голос) - Реферат

походження. Позначення гласъ - це, найчастіше, глоса - заголовок на полях аркуша (з номерами від А до И, тобто від 1 до 8) чи безпосередньо перед піснеспівами (на осмЬ гласовъ тощо). Належність до осмогласся зафіксовано у деяких назвах жанрів піснеспівів (самогласенъ, четверогласникъ і т. ін.). Значення глоси не стосується основного змісту богослужбових текстів, хоча й дає щодо них роз'яснення. Тому в написанні глос спостерігаються певні "вольності", що неможливі в основному церковнослов'янському тексті. Так, характеристика гласу іноді може бути викладена латинською абеткою чи також із включенням латинізмів, тобто, із елементами впливу літературної тогочасної мови, в якій вони тоді вживалися досить широко (напр. Finis 4 Hlasu, 1708 р. Акс, 2984 та ін.).
Вказівка на певний глас була в ХVІІ ст. елементом не загальної лексикографії, а глосографії (несловникової лексикографії, за В. Німчуком), тому спеціальне церковне значення глас як іхос укладачі українських лексиконів XVI-XVII ст. обійшли (у тогочасних словенороських словниках лексему глас перекладали лише в значенні 'голос'). Для цього існувало декілька причин: у позацерковній музиці не існувало якогось циклу, що відповідав би системі осмогласся, тому в ужитковій мові відсутній і спеціальний термін-корелят для терміна глас (як 'елемент осмогласся'). За неможливості перекладу простою мовою термін глас-іхос мав бути детально розтлумачений5. Але словники ХVІІ ст. були в основному перекладними, а не тлумачними (це надмірно розширило б їх обсяг), і детальні роз'яснення значень термінів подані в них вкрай зрідка, тому підбір відповідника обмежений у цьому разі основним значенням, яке не потребує роз'яснень.
Укладання словенолатинських словників мало свої особливості, оскільки в них зіставляли сакральні мови й тому не вдавалися (майже) до простомовних виразів - ні в реє-стровій, ні в перекладній частині. Багата лексика латини дала можливість відтворити і загальне, і спеціальне значення лексеми глас, відповідно догрецьких протолексем цщнЮ та 'Ючпт: 1) лат. vox 'голос' 2) sonus 'звук', 'голос' 23, с. 45 .
Голос як 'глас'. Принципово важливим є питання, чи вживається в ХVІІ ст. простомовна лексема голос у українських церковних джерелах. Відповідь на нього прояснює, чи відбувається в ХVІІ ст. процес секуляризації церковної термінології, витіснення її ужитковою. Означена заміна слов'янізмів українізмами відбувалася в літературній практиці ХVІ ст., коли здійснювався переклад слов'янських пам'яток Св. Письма українською мовою. З цим питанням пов'язане інше - чи похитнулися в україно-руській богослужбовій практиці ХVІІ ст. позиції церковнослов'янської мови.
Розглядаючи гімнографічні тексти ХVІІ ст., що стали основою не лише монодійних, а й партесних творів, впевнюємося, що єдиною богослужбовою мовою лишилася церковнослов'янська, яка наприкінці ХVІ ст. відвоювала свої історичні позиції. Тому в церковних пам'ятках розглядуваний термін глас є панівним - і в основному, і в спеціальному значеннях. Лише у виключному випадку спостерігаємо вживання слова голос не в основному тексті, а в заголовку, на позначення 'гласу' в нотолінійному Ірмологіоні (Подобны на 8 голосов, 1639 р. [Акс. 2606] та деякі інші). Попри окремі випадки вклинення українізмів в церковні тексти ХVІІ ст., позиції церковнослов'янської мови лишилися сталими.
Висновки. Вживання слов'яно-українських корелятів визначалося в Україні ієрархією книжкових пам'яток ХVІІ ст. і тих текстів, які їх наповнювали. У богослужбових пам'ятках українського походження церковнослов'янський словниковий фонд зберігається як питомий, що передає належне ставлення українців до сакральних джерел. Поряд із тим у церковно-слов'янських текстах україно-білоруського походження також засвідчується ієрархія різних складників. Найвищий рівень посідають святописемні тексти й гімнографія - богослужбові (в основному перекладні) поетико-прозаїчні твори, викладені церковнослов'янською української редакції. Попри практику простомовних перекладів книг Св. Письма, що прийшла із західноєвропейського простору в ХVІ ст. і була апробована українцями й білорусами, високий статус церковнослов'янської мови у XVII ст. був поновлений; видані в україно-білоруських центрах святописемні й богослужбові пам'ятки поширилися на слов'янських теренах - як на вільних північних землях, так і на поневолених південних.
Богослужбові тексти ХVІІ ст. викладено у різних редакціях, зі змінами на рівні орфографії, лексики, граматики. Заміна окремих лексем і зміна граматичних форм у деяких українських церковних виданнях другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст. пов'язана із "реформою" богослужбової книжності за часів московського патріарха Никона й царя Алексія наприкінці 1650-х рр. Але ці зміни в українській церковній традиції не були незворотними: очевидно, що в частині українських видань пізнішого часу часто відтворено дониконівську редакцію тексту.
Окрім святописемних та гімнографічних текстів до церковних книг включали супровідну текстову частину, яка поділялася на наявну обов'язково та уведену довільно. До обов'язкової належала система глос-роз'яснень. Упорядники книг - українські церковнослужителі - сприймали супровідні тексти як коментар, що не належить до основного змісту книги, хоча й роз'яснює його певні якості. Тому в лексичний шар супровідних текстів іноді вводять українізми замість слов'янізмів (голос замість глас та деякі інші).
Маргінальні записи, здійснені користувачами за власним бажанням, як правило, аж ніяк не стосувалися основного змісту службових книг і подавали найрізноманітнішу інформацію, яка здавалася переписувачам цікавою. (Це можуть бути свідчення про авторів, характер виконання твору, певні події в навколишньому середовищі тощо [1]). Такі дописи, як правило, подаються живою мовою, іноді літературною з полонізмами чи з латинізмами, що видає їх "нижчий" ранг, порівняно з основним церковнослов'янським текстом. Цікаво, що літературною руською мовою (з домішками розмовної) в Україні укладали також трактати з теорії й композиції партесного співу, що підкреслювало їх допоміжний, навчально-методичний характер у порівнянні з самими богослужбовими партесними пам'ятками. В українських пам'ятках літературної чи живої мови слов'янізми зустрічаються обмежено.
Цілком протилежним було в ХVІ-ХVІІ відношення церковнослов'янської мови до російської, на яку вона справляла значний вплив, унаслідок чого слов'янізми досить часто замінювали російські слова у нецерковних текстах, укладених у Московії.
Loading...

 
 

Цікаве