WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Слов'яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ - початку ХVІІІ ст. (гласъ - голос) - Реферат

Слов'яно-українські кореляти в церковно-співочій термінології кінця ХVІ - початку ХVІІІ ст. (гласъ - голос) - Реферат

застосування й поширюється на протилежну функціональну сферу. Так, у другій половині ХVІ ст. під впливом протестантизму в слов'янських країнах поширюється практика перекладу рукописів і друків Св. Письма національними мовами (українською, білоруською, польською, чеською тощо). Кількість відомих українських перекладів сягає близько десяти, що є досить значною кількістю для чверті чи третини століття. Позитивну сторону цьогопроцесу вбачають в тому, що в час часткового забуття церковнослов'янської мови, пов'язаного із важким станом Православної церкви в Речі Посполитій, переклади руські (тобто українською чи білоруською літературними мовами) уможливлювали розуміння текстів Св. Письма найширшими верствами суспільства. Для кращого виховання громадян була також поширена практика священицької проповіді живою мовою (з цим мав змиритися й такий палкий поборник Православ'я як Іван Вишенський, який наполягав на вжитку церковнослов'янської у богослужбах). Друга позитивна сторона процесу створення простомовних перекладів Св. Письма полягала якраз у значній активізації розвитку української книжної мови, яка вже використовує живомовні джерела й саме від цього часу стає літературною. Був кодифікований словниковий фонд літературної мови, її граматичні основи.
Позитивна історична роль практики простомовного перекладу святописемних текстів потроху вичерпалася наприкінці ХVІ ст. Православна церква повернулася до визнання провідної ролі слов'янської мови (як церковної) не лише для руського населення, а й для всього слов'янського світу. Завдяки розгортанню національно-релігійного руху, активізації книгодрукування, освіти, Україна здобула можливість надати підтримку православному люду у поневолених південнослов'янських землях. З цього приводу митр. Іларіон (І. Огієнко) зазначав, що в 1581 р. "Острозьку Біблію видрукували церковнослов'янською мовою, хоч тоді, як знаємо, серед українського народу був певний рух за переклад Св. Письма на живу мову. Острозька академія зрозуміла загрозливий стан не тільки своєї церкви, але й церкви усіх слов'ян і тому вирішила дати книжку загальнослов'янську, дати таку Біблію, яку прийняли б без застережень усі слов'яни. А через це не могло бути й мови про видання Біблії … живою місцевою мовою" [7, с. 141]. Таким же чином здійснювалися й наступні видання церковних книг. Відмову від руської (української) мови у Св. Письмі наприкінці ХVІ ст. можна пояснити й конфесійними причинами, адже нею почали активно користатися не лише протестанти, а й єзуїти, які з метою поширення католицизму укладали відповідні рукописи й друки руською мовою [7, с. 117]. Тож внаслідок різних причин Православ'я трималося церковнослов'янської, знання якої стало поліпшуватися внаслідок діяльності церковно-братських шкіл і православних навчальних закладів вищого рівня. Її поширення обстоювали й грецькі ієрархи, що уболівали за стан віри у поневоленому слов'янському світі.
Задля справедливості слід зазначити, що в багатьох церковнослов'янських текстах, друкованих наприкінці ХVІ - в ХVІІ ст., вплив простої мови (літературної) чи й ужиткової є все ж помітним. Окрім того, церковнослов'янська книжність української традиції існувала на той час в українській редакції. Чи мав місце простомовний вплив на мову гімнографії чи півчої термінології, слід встановити за допомогою порівняльного дослідження.
Повертаючись до обраних для розгляду відповідників глас - голос, уточнимо, що церковнослов'янський (старослов'янський) термін гласъ був у постійному вжитку, починаючи від давньоруського часу; в українській мові йому відповідає лексема голос.
Словоформи, споріднені із глас - голос мають прадавню (індоєвропейську) основу, яка відстежується в декількох сучасних мовах. У східнослов'янських, окремих іранських і германських мовах це слово отримало повноголосу форму (укр. голос; білор. голас; рос. голос; лит. galsas ('відлуння'), осетин. хъжлжс; англ. саІІ; ісл. kall ('крик'), kalla ('кликати') та ін. 4, с. 554; 13, с. 201). Із розвитком праслов'янської словоформи *golsъ утворилася, окрім повноголосої, і неповноголоса форма - типова для південно- і західнослов'янських мов (болг. глас; чес., словац. hlas; польс. gіos; словен. glas). У такому вигляді повноголоса й неповноголоса словоформи голос - глас вживалися, кожна в своєму ареалі, у ІХ-Х ст., в час перейняття південними й східними слов'янами християнства від Візантії. Упродовж декількох тисячоліть в ужиткових мовах склалося загальне значення лексеми глас - голос, правдиво універсальне: це звучання, відтворюване людиною, живою істотою, або й музичним інструментом; водночас його певний тембр, неповторне зафарбування.
Староболгаризм гласъ був запозичений Давньою Руссю під час її християнізації і усталився в системі слов'янської церковної лексики. Відповідно до змісту християнської книжності, його значення було відкориговане. Під час створення в ІХ ст. кирило-мефодіївських слов'янських перекладів з грецьких святописемних, уставних і гімнографічних книг виникла необхідність диференціювати два грецьких поняття - цщнЮ 'голос' та 'Ючпт 1) 'звук', 2) 'одна з восьми груп осмогласних наспівів'. Як видно, грецькі протолексеми є спорідненими між собою, але дещо відмінними за змістом. У староболгарській мові (солуньського діалекту) для відповідної диференціації засобів не знайшлося, оскільки для терміна іхос прямого відповідника не було. Внаслідок цього дві вказані грецькі протолексеми переклали єдиною старослов'янською гласъ, яка відтоді в церковних текстах омонімізувалася. Окрім загального значення 'голос', вона здобула й спеціальне, суто церковне значення як характеристика осмогласного співу (гласъ як 'один із восьми словесно-музичних розділів осмогласся' (грец. Oкфпзчщт), 'елемент системи осмогласся'), основоположного явища в організації богослужіння. Таким чином, у старослов'янській мові усталилася омонімія лексеми гласъ - розбіжність її загального й спеціального значень, оскільки інших словоформ, за допомогою яких можна було б розділити значення грецьких протолексем, не існувало.
Вказана омонімія була збережена й у давньоруській церковній книжності, до якої старослов'янізм глас перейшов у Х ст. (від ХІ ст. зберігся у церковних пам'ятках). Принагідно зазначимо, що в староукраїнській мові, на відміну від південнослов'янських, умови для розмежування грецьких лексем цщнЮ и 'Ючпт існували, оскільки лексема голос була поширена в східнослов'янських діалектах у повноголосому варіанті, тож теоретично було можливо розрізнити голос як цщнЮ, і глас як 'Ючпт. Але відповідальне ставлення до
Loading...

 
 

Цікаве