WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

культурі Київської Русі. Після її занепаду Галицько-волинська держава продовжила на ціле століття існування української державності й стала основним політичним центром усієї України. Є підстави вважати, що вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки: галицько-волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. з'являється назва Україна. Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на сучасній білоруській етномовній території споконвіку жили не слов'яни, а балти, від яких походять сучасні литовці і латиші. Безпосередніми предками білорусів були кривичі, дреговичі й частково - радимичі. У VIII - на початку IX ст. на території сучасної Білорусі виразно виділялися дві великі й різні за походженням етнічно-племінні групи східних слов'ян. Одну з них, південно-західну, що займала Полісся та суміжні землі, становили переважно дреговичі. Вона була тісно пов'язана з північноукраїнськими племенами (волинянами, деревлянами, полянами); друга група - північно-східна - охоплювала племінний союз кривичів (як ми вже відзначали, їхні предки прийшли на північ Східної Європи з південної Балтики). Дреговичі сформувалися внаслідок переселення частини волинян та деревлян на північніші території за Прип'яттю, заселені балтами. Це переселення відбувалося поступово й повільно. У VII ст. пам'ятки празької культури, на основі якої сформувалися воли-няни та деревляни, з'явилися на лівому березі Прип'яті, де згодом виник племінний центр дреговичів - Турів і важливий економічний та культурний центр Пинськ. У VIII-IX, ст. волиняни й деревляни просунулися на балтські території ще далі - аж до Верхнього Німану, Волиняни заселили також сучасну Берестейщину (Брестська область Республіки Білорусь). Вплив балтського субстрату на слов'янських переселенців виявлявся по-різному, але посилювався в міру просування волинян та деревлян углиб балтських територій. На Берестейщині л?ова й культура волинян не зазнали істотних змін (від найдавніших часів і донині межа між українцями та білорусами в цьому регіоні проходить по річках Ясельда - Прип'ять - гирло Горині). У північніших ареалах вплив балтів на слов'ян був настільки інтенсивним, що змінив навіть слов'янський (поліський) антропологічний тип: дреговичі вже належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським (Седов В. В. Восточные славяне в VI-XII вв. - М., 1982. - С. 118; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 105.). До нього ж належать і сучасні білоруси. На півночі Східної Європи кривичі з басейну р. Великої на рубежі VI-VIII ст. почали інтенсивно розселятися на значних територіях у Вітебсько-Полоцькому Наддвінні і на Смоленській Наддніпрянщині (майбутні Полоцьке і Смоленське князівства), заселених бал-тами. Протягом VIII-IX ст. унаслідок асиміляції місцевого балтського населення сформувалася окрема етнографічна група кривичів - полоцько-смоленська. Частина кривичів,, що заселила землі по р. Полота, згідно із свідченням літопису, називалася полочанами. Інтенсивне переселення кривичів на споконвічні землі балтів тривало і в IX-Х ст., а в XI ст. вони заселили всю сучасну територію Білорусі до умовної лінії Ізяслав - Борисов - Орша. Протягом IX- XIII ст. псковські й полоцько-смоленські кривичі розвивалися як самостійні етнічні групи, але між полоцькими і смоленськими кривичами вже ніякої етнографічної різниці не було. Племінний центр полочан - Полоцьк уперше згадується в "Повісті минулих літ" під 862 р. З кінця IX ст. він уже був у складі Київської Русі. У Х ст., тобто приблизно через століття після виникнення на Середній Наддніпрянщині ранньоукраїнської держави - Русі, полоцькі кривичі створили Полоцьке князівство. Полоцьк і Смоленськ відігравали важливу роль у торговельній системі Київської Русі - на річковому шляху "із варяг у греки": вони контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, Полоцьк був пов'язаний Двіною з Балтійським морем, завдяки чому полочани змогли налагодити самостійну торгівлю із Заходом. Усе це створювало сприятливий ґрунт для виявлення в по-лочан дуже ранніх самостійницьких прагнень. Так, ще на початку правління Володимира Великого (тобто у 80-х pp. Х ст.) полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва, і відтоді ці прагнення не припинялися аж до кінця XI ст. Демонструючи власну гідність, полочани в середині XI ст. збудували услід за киянами свій Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом і намагалися приєднати їх до свого князівства. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 112.). Полоцьке князівство проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності. Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (= дві мови) - поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними, граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного масиву ("поліської мови") були характерні: а) дифтонги; б) зміна ненаголошеного а > е (мёсец, пометь, тысеча); в) рефлексація o& > е (лес, лета, дзед); г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова (жана, нашому, ча-тыры); ґ) наявністьфрикативного г (у); д) білабіальний w (вбук, дбугі, здарбуе, кроу, прауда); е) стверділий р (бурак, зорка, звер, рогат, Рурык); є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (ждлудзь, жэрдка, чбрны, чужы, шалом, шзравбкі, крынща, месяц) та ін. Діалекти кривичів ("кривицька мова") мали такі найхарактерніші риси: а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними: гняздо - гнёзды, вядрб - вёдры, сялд - сёлы, зеелянёцъ - зялёны; б) проривний g: naga, ganaed, Oapoga; в) губно-зубний б; г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш - з, ц, с ("чокання" і "цокання"): мець "меч", хоцу "хочу", цо-ловёк "чоловік", в руче "в руці", новгородець "новгородець"; ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц; д) збіг з' - ж', с' - ш': покази "покажи", васих "ваших", жернд "зерно", помажати "помазати"; е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl, tl: жерегло, мочйгло; є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто збереження сполучень ге, кв замість очікуваних зв, це: гвезда "звізда", квет "цвіт", кедить "цідити" та ін. Хоч цими двома мовами-діалектами користувалися генетично різні групи слов'ян, їх неухильно й послідовно зближували діалектні риси, що виникали під впливом спільного для обох етномовних ареалів балт-ського підґрунтя (субстрату). Як показали дослідження, саме впливом цього субстрату найпереконливіше пояснюються такі специфічні риси білоруської мови, як повне (недисимілятивне) акання, яке виникло, вірогідно, у VII-VIII ст. на землях дреговичів, радимичів і в західному ареалі кривичів та в'ятичів, дзе-кання і цекання (можливо, вперше з'явилося в діалектах радимичів ще у складі дулібського племінного союзу), а також спільний
Loading...

 
 

Цікаве