WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю україну". Те, що слово україна аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: "Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну..., а пішов був на черкаси" (Львівський літопис під 1556 р.); "приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький" (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). Поряд зі словом україна у східнослов'янських діалектах здавна існувало і слово окраїна "порубіжна територія племені", утворене від окрай "обріз, край" за допомогою суфікса -ина (-іна, -їна). Ці слова чітко розрізнялися між собою: україна - це вся відділена частина території племені (згодом - уся територія феодального князівства), окраїна - лише погранична територія племені (згодом - погранична територія феодального князівства). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва україна почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств) іноді називалися литовською українок), а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства) - o польською україною. З появою козацтвва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких у країн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: "Ой по горах, по долинах. По козацьких українах Сив голубонько літає. Собі пароньки шукає". Протягом XV-XVI ст. у слові украіна відбувався процес зміни наголошування: в лексемах на -ина, (-іна, -їна) суфікс почав перетягувати наголос на себе (пор. батько - батьківщина - батьківщина, горох - горошина - горошина, риба - рибина - рибина, хуртовина - хуртовина; так само Україна - Україна). Цей процес, який не завершився й досі, спричинився до паралельного вживання обох акцентологічних варіантів - Україна й Україна протягом кількох століть. Порівняйте, наприклад, у Т. Шевченка: "Свою Україну любіть"; "...а я Тільки вмію плакать. Тільки сльози за Украйну..."; "В Україну ідіть, діти, В нашу Україну"; "Це той Перший, що розпинав Нашу Україну" та ін. У сучасній українській літературній мові міцно закріпилася форма з новішим наголосом - Україна. На час визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 pp.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Україною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема, на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву "Слободская Украина"). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма русин, руський (від Русь) на українець (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в "общерусском море". В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України - Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова руський етнонім русский і поширила його й на мешканців історичної Русі - України, перехід від самоназви русин, руський до етноніма українець завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства "єдиного русского народа от Камчатки до Карпат". Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об'єднала в одне ціле такі історичні й географічне не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор'я і - Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття. " Присвоївши собі давню назву нашого народу, імперська Москва тим самимсподівалася загальмувати, а потім знищити наше прагнення до самобутності(64-Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 117.). Отже, для нас дуже важливим є той факт, що, незалежно від свого походження, слово Україна позначало Козацьку державу, створену Богданом Хмельницьким. Звичайно, ніякою "окраїною" Російської імперії вона не була і весь час претендувала на повну державну самостійність. Саме через це вживання слова Україна в царській Росії було заборонено. І лише тоді, коли царським чиновникам стало ясно, що це слово не можна знищити і стерти з пам'яті українців, було вирішено його дискредитувати. Російські шовіністи стали пояснювати назву нашого краю Україна як "окраїна Росії", тобто вклали в це слово принизливий і невластивий йому зміст. З історією виникнення назви Україна тісно пов'язане правило вживання прийменників на і в при позначенні місця або простору. Як правильно сказати: живу на Україні чи в Україні? Приїхали на Україну чи в Україну? Прийменник в (у) у просторовому значенні вживається тоді, коли йдеться про щось ціле, докладно окреслене, компактне, центральне (наприклад, про країни, міста, населені пункти): в Англії, у Франції, в Угорщині, у Росії, у Польщі, у Литві; у Львові, у Ніжині, в Овручі, у селі. У цих випадках нікому не спадає на думку сказати: на Англії, на Франції, на Угорщині, на Росії, на Львові, на Овручі тощо. Коли ж ідеться про складову частину країни, про якусь її етнографічну територію, про частину міста, віддалені від центру околиці, тоді вживається прийменник на: на Волині, на Поліссі, на Донбасі, на Запоріжжі, на Полтавщині, на Подолі, на Засуллі, на хуторі, на селі (тобто "не в місті"). Щоправда, у деяких випадках і частини країни, і частини міста з огляду на особливі історичні умови могли виступати своєрідними політичними, культурними або адміністративними центрами чи осередками суспільного життя, тому стосовно них також узвичаїлося вживання прийменника в (у): у Квебеку, у Галичині, у Дарниці, у Святошині, але таких випадків порівняно небагато. Оскільки українами спочатку називалися окремі удільні князівства, що відокремилися від цілої держави, а потім і Україна як уся східна частина етнічної території українців перебувала у складі Росії, при просторових визначеннях щодо України здавна закріпився прийменник на. Проте і в народних піснях, і в літературній мові обидва прийменники на і в часто вживалися паралельно: на Україні і в Україні з переважанням тієї або іншої конструкції в окремих письменників або в окремих літературних жанрах і стилях. Нині, коли Україна вже самостійна, суверенна й незалежна держава, немає жодних підстав вживати необґрунтовану й по суті образливу конструкцію з прийменником на. Отже, єдино правильна форма - в Україні. Але виправляти фольклорні та літературні твори, де вживається вислів на Україні, не варто.
Г. Півторак Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов / Міфи і правда про трьох братів слов`янських зі "спільної колиски".- Київ.: Видавничий центр "Академія", 2001.- 152с.
Loading...

 
 

Цікаве