WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов - Реферат

Разом з тим слід відзначити, що московські (як і інші східнослов'янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни. На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестиянин віл, ко-нь -> кінь, но-чь -> ніч), замість давніх сполучень -ръ-, -рь-, -лъ- з'явилися сполучення -ри-, -ли- (кръвавыи -> кривавий, грьмї..ти -> гриміти, глътати -> глитати); приголосний л у певних позиціях перейшов у короткий звук у (воуна, воук, поуний, тоустий, моучати, які на письмі передаються як вовна, вовк, повний, товстий, мовчати); відбулося пом'якшення суфікса -ский у -ський, подовження приголосних у словах типу сбожие -> сбожье -> збіжжя, зелие -> зелье -> зілля, житие -> житье -> життя, судия -> судья -> суддя, ночию -> ночью -> ніччю та ін. Таким чином, рубіж XI-XII ст. можна умовно визнати часом завершення формування української мови і початком нового етапу її історії, коли вона в народнорозмовному варіанті вже набула в основному всіх притаманних їй мовних рис. Такий висновок збігається і з поглядами українських мовознавців XIX - першої половини XX ст. на час виникнення української мови. Наприклад, П. Житецький ще в 1876 р. дійшов висновку, що система голосних звуків української мови визначилася вже у XII-XIII ст. На думку О. Потебні, українська мова за часів Київської Русі вже існувала. Всесвітньовідомий учений академік А. Кримський, дослідивши величезний фактичний матеріал, категорично твердив, що жива українська мова XI ст. "стоїть посеред східного слов'янства цілком уже відокремлена" (Шахматов О. - Кримський Аг. Нариси з історії українсської мови та хрестоматія з пам'ятників письмен-ської староукраїнщини XI-XVIII вв. - К., 1924. - С. 107.). Крім народного усного діалектного мовлення, у містах Київської Русі існували так звані усно-літературні койне наддіалектного типу. Вони утворювалися в процесі взаємин різних верств населення і представників різних етноплемінних груп, формувалися на основі якогось конкретного діалекту або вбирали в себе й мовні елементи інших діалектів, а також різноманітну термінологічну лексику, професіоналізми, жаргонізми тощо. Койне використовували купці, дружинники, князівські адміністратори, ремісники. У кожному місті ці койне мали свої особливості, тому їх не можна сприймати як спільний давньоруський мовний стандарт і називати його давньоруською мовою. Для всієї території Київської Русі спільними були дві літературні мови - церковнослов'янська і давньо-київська (її традиційно називають також давньоруською). Церковнослов'янська мова за походженням - старослов'янська (інша назва - старобоолгарська, бо вона виникла на основі одного з македонських діалектів староболгарської мови). Ця мова прийшла до нас разом із священними книгами після прийняття християнства і стала мовою православної церкви, освіти і культури. На східнослов'янському ґрунті ця мова зазнала впливу місцевих народних говорів і стала помітно відрізнятися від староболгарської мови. У науці вона дістала назву "церковнослов'янська мова". Однак, незважаючи на значні місцеві впливи, церковнослов'янська мова не змінила своєї суті. Вона залишилася спільною мовою всіх православних (а пізніше також і греко-католиків) як на Русі, так і в інших слов'янських християнсько-православних країнах. Для східних слов'ян вона була хоч і зрозуміла, проте все ж таки не рідна. Усі державні й світські культурні функції на всій території Київської Русі виконувала давньокиївська (давньоруська) писемно-літературна мова. Вона виникла на основі місцевих мовних традицій фольклору, суспільно-політичної практики і дружинного епосу за зразками й мовними моделями старослов'янської мови. Маючи розгалужені стилі (юридично-діловий, літописний, світсько-художній), давньокиївська писемно-літературна мова функціонувала паралельно з церковнослов'янською мовою (деякі вчені вважають ці мови лише двома жанрами тієї самої літературної мови). Це - мова збірника законів "Руська правда", літопису "Повість минулих літ", а також "Слова про Ігорів похід", "Повчання Володимира Мономаха", "Моління Данила Заточника" та ін. У різних регіонах Русі ця писемно-літературна мова поступово збагачувалася місцевими лексичними й стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і частково російської писемно-літературних мов давнього періоду. Проникнення ж місцевих народнорозмовних елементів уцерковнослов'янську мову спричинилося до виникнення української, білоруської та російської редакцій церковнослов'янської мови. Таким чином, церковнослов'янська мова по суті стала сукупністю багатьох (східнослов'янських, сербської, болгарської) її редакцій. Проте слід сказати, що спільність і церковнослов'янської, і давньокиївської (давньоруської) мов для всієї території Київської Русі від самого початку була дуже відносною. Правильніше було б говорити про спільність не самої мови, а лише писемних текстів. Церковнослов'янські й давньоруські тексти були вже з найдавнішого часу лише своєрідними графічними формулами, які читали в різних регіонах по-різному, вимовляючи слова "на свій лад". Той самий текст, прочитаний з книжки, скажімо, у Києві, Полоцьку й Суздалі, сприймали як різними мовами. Але "законодавцями моди" в книжній вимові, звичайно ж, були столичні (тобто київські) книжники. Зокрема, вони вимовляли g як h, ъ ("ять") як і; й, і як й; приголосні перед голосними й, е вимовлялися твердо тощо. Київська вимова писемних текстів з типовою для неї українською фонетикою впливала на вимову книжників і в інших регіонах. Особливо поширилася ця вимова у другому за значенням культурному центрі держави - у Новгороді й усій Новгородській землі - най-демократичнішій і найосвіченішій з-поміж далеких північно-східних провінцій Київської імперії. Завдяки широкій грамотності населення Новгородської республіки київська книжна вимова як орфоепічний еталон проникла в усі сфери життя й усі верстви суспільства не тільки в містах, але і в селах настільки глибоко, що стала органічною частиною повсякденного народного мовлення, вплинула на формування новгородських діалектів і збереглася аж до нашого часу. Така специфічна фонетична риса сучасного північного наріччя російської мови, як вимова голосного звука і на місці колишнього -ь ("ятя"), тобто вимова звірі, тєрпініє, іміті, нарікаті, в Рімі, тобі, Мікіті замість зверг, тєрпєніє, імєті, нарєкаті, в Рімє, тобє, Мініте існувала в новгородських говірках, починаючи з кінця Хет., про що свідчить спорадична заміна oь літерою и (= і) у найдавніших пам'ятках новгородської писемності Х-ХІП ст. Ще й нині в північній та в західній частинах середньоросійських говірок вимовляють на столі, на коні, к землі, ріка, білой, всі, мні, тебі, себі тощо. Під впливом київської орфоепії на всій території Київської Русі поширилася літературна вимова
Loading...

 
 

Цікаве