WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Неовізантизм та ідеї сакралізації життя у творчості Михайла Бойчука - Реферат

Неовізантизм та ідеї сакралізації життя у творчості Михайла Бойчука - Реферат

вази і друге з глини. Подуватимуть золотом. Робитимуть усякі тканини дорогоцінні, килими, вишиванки, гаптування".
Але мрія художника збулася в зовсім інший спосіб, ніж той, що уявляв він у передреволюційні 1910-ті роки. Замість храмів йому та його учням надали стіни Луцьких казарм у Києві (1919 р.), Всеукраїнського селянського санаторію на Хаджибеєвському лимані в Одесі (1928 р.) та фойє Харківського Червонозаводського театру (1935 р.). Замість ідеї Бога безальтернативно запропонували ідею соціалістичного будівництва.
У радянські часи Михайло Бойчук намагається сприйняти нову форму ідеалізації життя. Він знаходить для себе підстави у збереженні вірності до близької йому монументалізації форм, до колективної творчості. Звертаючи погляд на початок свого шляху, в автобіографії, написаній у 1931-1932 рр., він так пояснює витоки свого методу: "У мене виникла думка зробити мистецтво добром, надбанням широких народних мас, хоч би усвідомлення мистецтва як зброї клясової боротьби я тоді не дійшов. (…) В цей час почав я усвідомлювати вагу колективності в мистецтві, що до усвідомлення та неминучості її почав я підходити, спостерігаючи безпорадність та розклад анархо-індивідуалістичного мистецтва сучасної Європи".
У 1910 р., після виступу в Парижі "школи Бойчука", Гійом Аполлінер та Андре Сальве писали, що своїм відмовленням від індивідуалізму Бойчук поставив нову проблему в мистецтві, що школа, яку він створив, набирає для французів художнього інтересу й, певне, матиме особливе значення в Україні, де ще живі й сильні візантійські традиції. Так воно й сталося. Але з часом відбулася перверсія. Її добре теоретично обґрунтував Євген Холостенко, який працював у "робітні Бойчука" над розписом Всеукраїнського селянського санаторію в Одесі, а згодом став активним проповідником методу соціалістичного реалізму. У статті 1929 р. він пише: "Фреска певною мірою розв'язує питання про масове малярство, масове обслуговування роботою художника величезних мас. (…) Коли взяти фреску, яка має прикрашати будинок, і яка, наприклад, у Всеукраїнському селянському санаторії, для селян у синтетичних образах розповідатиме про господарче та культурне перебування села, коли тут будуть гасла актуальні на багато років, то перевага фрескового розпису стає наочною. Селяни бачитимуть ввесь час перед собою ці образи протягом довгих років, вони впливатимуть на селянську масу, становлячи, отже, поважний чинник у справі виховання її в певному напрямі".
Для створення фрескових комплексів використовуються розгорнуті в часі сюжети, лаконічні форми, раціонально вивірені композиції. Глядач бачить масові сцени, щасливі обличчя, ознаки зростання добробуту. Дійсність, піднята до ідеалу, і зідеалізована реальність - між ними півкроку в теоретичній схоластиці і страшна прірва в ході історії.
Але, попри всю трагічність долі "бойчукістів" і самого "бойчукізму", значення творчості Михайла Бойчука в українській культурі залишається дуже вагомим. У творах 1910-х років і в навчальній майстерні в Українській Академії мистецтв йому вдалося втілити якусь ідеальну модель національних уявлень про гармонійне життя людини на землі. У зверненні до ікони, до примітиву, до сакралізації життєвого процесу для Бойчука цінним було відчуття позачасовості буття. Накладаючи давні архетипи на зображення подій сучасного життя, художник спрямовує глядача від профанної історії до міфічного часу, актуалізує повернення до першоджерел. Світ його композицій сповнений символами, у ньому пульсують ритми ритуалу.
Творчі позиції майстра далекі від соцреалізму вже тим, що його бачення дійсності не відповідало бажанню "мы свой, мы новый мир построим". Його погляди спрямовані не у майбутнє, а в минуле, точніше - у позачасове. Його позицію можна визначити як позаісторичну. Життя людини у творах обумовлюється повторенням архетипичних дій, воно проходить у "постійному сучасному". Про подібне світовідчуття писав Мірча Еліаде: "В якомусь сенсі можна навіть сказати, що у світі не відбувається нічого нового, бо все є лише повторенням тих самих первинних архетипів; це повторення, актуалізуючи міфічний момент, в якому була явлена архетипічна дія, нескінченно утримує світ в одному й тому ж передсвітанковому стані початків".
Тяжіння до архаїки зближувало Бойчука з авангардистами. Але ніколи майстер не ставився до минулої культури як до "tabula rasa". Він не прагнув створити щось цілком нове, до того не існуюче. Якщо Казимир Малевич шукав у супрематичному живопису виходу за "кільце горизонту", "за межі земного тяжіння", "за нуль форм", то для Михайла Бойчука видима оку повсякденність мала високу цінність, перетворювалася на ікону. У своєму неовізантизмі Бойчук фактично стверджував, що "Дійсність - це ікона", як то було визначено ще Майстером Екхартом.
Ідеали Бойчука були близькі російським авангардистам у сповіданні мистецтва як нової релігії, як основи життєбудування. Вони сходилися в дуже серйозному ставленні до засобів художнього ремесла, до процесу мистецького творення. Але авангардисти рухалися через засвоєння традиції до радикального розриву з нею. Для Бойчука ж беззастережно важливим було продовження самого духу традиції. Він був упевнений у тому, що проповідував своїм учням: "Художник сучасності буде дійсним майстром і творцем Великого Майбутнього тоді, коли він зільється з позачасовим (завжди існуючим) світовим мистецтвом".
Таке любовне ставлення до мистецтва як до матеріалізованого духовного надбання людства, вміння аналітично працювати з пам'ятками різних культурних традицій, доповнювати ці знання вивченням натури, будувати на цих підвалинах образ сучасного життя - стали тими ідеями, на яких тримається відчуття мистецької праці як особливого дійства, що сакралізує образ плинного життя і самий життєвий процес.
У творчій позиції Михайла Бойчука не було чогось показного, штучного. Він жив мистецтвом, плекав ідеали, знаходив споріднені образи в мистецтві різних віків, спирався на народне світосприйняття, пропущене через досвід професійної культури. Тому його вподобання й ідеї знаходили продовження в українському мистецтві наступного часу і поза безпосереднім впливом. Як підтвердження повної органічності поглядів Бойчука, звучать слова Георгія Якутовича про народні картинки в статті 1962 р.: "Тут кожний твір узагальнений із самого початку. Кожний з них несе в собі не зображення часткового, випадкового, а відстояне, сконцентроване поняття, узагальнений, чітко виліплений образ. Тут із самого початку є синтез, а він, природно, веде до монументальності".
Михайло Бойчук пов'язав народну картинку, примітив з іконою, поставив їх на фундамент міцної культурної традиції. Ідеї оновленого християнства, колективної творчості, художницької комуни скеровувалися вірою в пробудження культурноїпам'яті, в уподібнення творцям минулого або знову таки - вірою в непроминуще. Він шукав ідеальні, зразкові моделі життєтворчості. Тому й у маленьких його роботах, у тих нечисленних матеріальних слідах його постійного творчого процесу відчуваються величні ритми Храму.
Loading...

 
 

Цікаве