WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття - Реферат

Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття - Реферат

М'ягков у великих гобеленах для музею В. І. Леніна в Києві. Техніка традиційного або рівного ткацтва імітувала тут розпис, що відтворював різноманіття образів революційної епохи. Складні за композицією, інформативно насичені і водночас позбавлені пропагандистського пафосу, ці роботи не втратили свого художнього змісту.
Слід зазначити, що не тільки гобелени та кераміка, а й інші види декоративного мистецтва використовуються в цей час у царині монументально-декоративного мистецтва. Створені для конкретного простору композиції зі скла, дерева, тканини тощо трактуються як важливі елементи організації простору. Серед них - композиції зі скла А. Бокотея, З. Флінти, Ф. Черняка для Хмельницького та Житомирського театрів (1984, 1985), настінний рельєф з фарфору І. Зарецького в Сумському театрі (1980) та ін.
Проте шляхи розвитку української монументалістики йшли далеко неоднозначно. Поряд із розширенням засобів виразності, новими прийомами синтезу мистецтв, різноманіттям технік та стилістик у ньому відображалися складні загально-художні процеси часу, які були пов'язані з ідеологічною кризою радянського суспільства. Як найбільш соціально ангажований вид мистецтва, монументалістика повинна була віддзеркалювати офіційні настанови та модель способу життя, що постійно вступали у протиріччя із реальністю. Не випадково наприкінці 1970-х років у ній відчутно позначилися стагнаційні процеси, які виявилися у відсутності нових пропозицій, зниженні професійного рівня робіт, у тиражуванні знайдених свого часу прийомів. Зміст більшості монументальних творів зводився до ілюстрації офіційних гасел, що призводило до відторгнення їх глядачем. У художній практиці відбивалися загальні протиріччя між духовними потребами суспільства та завданнями монументальної пропаганди, під гаслами якої, як і раніше, працювали монументалісти. Проблемою мистецтва ставали розбіжності між різноманіттям художньої мови і застиглістю ідеологічного змісту, що звужувало образне звучання творів, виключало їх із сфери суспільної уваги. Нормативність ідеологічних вимог відбивалася насамперед на змісті творів, від яких вимагався життєстверджуючий пафос, оптимізм, ілюстрування т. зв. "вічних тем", що на практиці зводилися до "гармонії людини і природи", відтворення історичних міфів, національно-фольклорної атрибутики. Криза в монументальному мистецтві віддзеркалювала загальнокультурні процеси в країні, необхідність змін, потребу в новому підході до використання мистецтва в життєвому середовищі. Протиріччя між суспільною утопією та розвитком мистецтва стали підсумком майже семи десятиліть радянської монументалістики.
Суспільна перебудова середини 1980-х - початку 1990-х рр. знайшла відбиток і на монументально-декоративному мистецтві. В умовах демократизації культури, коли художня творчість звільнюється від покладених на неї в попередні часи ідеологічних функцій, стінопис перестає відігравати свою провідну роль в мистецькій ієрархії. Переоцінюється й сама професія художника-монументаліста як виразника загальноідеологічних суспільних ідеалів. Вітчизняне монументальне мистецтво вступає в період кризи та переоцінки своїх можливостей та спрямувань.
Твори стінопису цього часу віддзеркалюють перехідний характер доби. Можна згадати оформлення київської станції метро "Ленінська" (тепер "Театральна", 1987, художник О. Кущ, архітектори М. Альошкін, А. Крушинський, Т. Целіковська) з важкими бронзовими рельєфами, із викарбуваними на них цитатами з творів В. І. Леніна в нижньому вестибюлі та декоративними композиціями із зображенням птахів та квітів у верхньому, що наче унаочнювало динаміку художньо-ідеологічної кон'юнктури. Або розпис "Біль землі" художників В. Пасивенка та В. Прядки у вестибюлі Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В. Вернадського (1986-1989), багато-слівність та пластична описовість якої, у поєднанні із жорсткою ієрархічністю композиції та відвертою ідеологічністю сюжетних алегорій, продовжувала стилістику попередніх часів. Наслідування сюжетно-стилістичних принципів 1980-х років простежується і в монументально-декоративних творах у палаці "Україна" в Києві (1996, художники В. Прядка, О. Владимирова, М. та Н. Литовченки, О. Олійник).
З іншого боку, в оформленні громадських споруд частіше використовуються твори декоративного характеру, що мають доповнювати інтер'єр кольором та ритмом, вільними образними асоціаціями та просторовими акцентами. Серед вдалих прикладів можна назвати стилізоване в дусі давньоруської архітектури оформлення станції метро "Золоті Ворота" в Києві (1989, архітектори Ф. Заремба, А. Крушинський, В. Жежерін, М. Жаріков, Б. Жежерін, художники С. Адаменко, М. Ралко, Г. Корінь, В. Федько), або станції "Видубичі" (1991, архітектор Т. Целіковська, художники О. Бабак, О. Бородай) із яскравими декоративними панно з емалі. Проте вже з середини 1990-х років в оформленні громадських споруд все більше відбиваються нові художні тенденції, що використовують суто дизайнерські засоби вирішення простору.
Ознакою ідеологічних змін у культурі 1990-х років та помітним явищем художньої практики стають реконструкції старих та побудова нових церков та релігійних споруд, в яких знаходять місце твори монументалістів. І хоча більшість з них залишаються в царині історико-художніх стилізацій, "відновлюючи" в суспільній уяві традиції релігійного мистецтва минулих епох, їх створення стає важливим явищем культурного та духовного життя країни. Серед найважливіших з них - відновлення зруйнованого в 1930-ті роки Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (1998-2000) та знищеного в 1940-ві Успенського собору Києво-Печерської лаври як пам'ятки загальнонаціонального духовного й історико-культурного значення.
Одночасно релігійні споруди новітніх конфесій відкрили можливості для сучасних авторських монументальних творів, чия художня мова та стилістика репрезентують в них свої символіко-декоративні змісти. Так, значним твором сучасного стінопису стали вітражі О. Дубовика в Ново-апостольській церкві в Києві (1995, архітектори С. Бабушкін, Р. Шнауфер). Властива художнику абстрактно-конструктивна художня мова виявилася співзвучною вимогам протестантського обряду та просторовому вирішенню сучасної архітектури, надала їй додаткового образно-декоративного звучання. Проте цей приклад - швидше, виняток у сучасній вітчизняній художній практиці, де твори мистецтва в релігійних спорудах найчастіше відтворюють старі зразки, виступаючи певними авторськими реконструкціями історичних стилів.
Отже, підводячи підсумок розвиткові українського монументально-декоративного мистецтва у другій половині ХХ ст., можна зазначити, що його шлях був найтісніше пов'язаний ізсуспільним життям країни, віддзеркалював загальні зміни в естетичних уявленнях та художній свідомості. І хоча його ідейні навантаження та пріоритетне місце в художній культурі відійшли в минуле разом з ідеологічними завданнями мистецтва, його художній досвід та багато значних творів, що залишилися у спадок від попередньої доби, складають важливу сторінку історії українського мистецтва.
Loading...

 
 

Цікаве