WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття - Реферат

Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття - Реферат


Реферат на тему:
Монументально-декоративне мистецтво України другої половини ХХ століття
З початку 1970-х років у монументально-декоративному мистецтві України відбуваються суттєві зміни, які визначили новий етап його розвитку. Створення монументальних робіт набуває надзвичайно широкого розмаху, з'являються великі архітектурно-художні комплекси, до яких залучають твори стінопису, їх активно використовують в оформленні міст і сіл. Монументалістика стає різноманітнішою за стилістикою, формально-пластичними вирішеннями, техніками. В її царині працюють багато художників, що здобули освіту в Київському, Львівському, Харківському художніх інститутах, вузах Москви та Ленінграда. Їхні пропозиції в стінопису відзначаються більшим різноманітним та індивідуальним авторським звучанням. Проте саме в цей час все гострішими стають протиріччя між творчими спрямуваннями художників, офіційним замовленням та реальним життям, в якому мали існувати ці твори, що кінець-кінцем призвело до глибокої кризи монументального мистецтва в середині 1980-х років.
Головне завдання монументально-декоративного мистецтва в даний період було спрямоване на "формування художньо виразного змістовного середовища життєдіяльності людини", яке прийшло на зміну "пошукам синтезу мистецтв та архітектури" 1960-х років. У його основу було покладено прагнення перейти від "внутрішньо професійних сфер на рівень суспільних відносин і культурних цінностей. А це означає, що ... художнику, який працює в архітектурі, потрібно замислюватися не стільки над засобами виразності, скільки над метою творчості, - писали мистецтвознавці. - Наш шлях сьогодні не зводиться до синтезу видів мистецтва, він - у синтезі мистецтва з життям". Утопічність цієї ідеї за умов радянського суспільного устрою сьогодні цілком очевидна, але на той час вона надихалася щирим прагненням художників та архітекторів покращити життя засобами мистецтва, гуманізувати середовище життя людини, урізноманітнити забудову, збагатити її мистецькими образами. Монументальне мистецтво починає розглядатися як частина містобудівної композиції, як важливий художній елемент архітектури, що може виконувати різноманітні просторові, змістові, декоративні завдання. Переконавшись на досвіді 1960-х років у тому, що пристосування мистецтва до типових індустріальних споруд призводить лише до спрощення самого стінопису, художники починають шукати різноплановіших вирішень, наголошуючи на "самоцінності" монументального твору, його великому образному діапазоні. По-іншому трактується тепер і зв'язок стінопису з архітектурою, де можливими стають не тільки принципи інтеграційної єдності, а й контрастне протиставлення, а то й перенесення головних художніх функцій з архітектури на монументальні твори.
Між тим на практиці містобудівні, просторові завдання стінопису найчастіше зводилися до виконання компенсаторської ролі в безбарвній та одноманітній забудові. А необхідна ідеологічна навантаженість творів з обов'язковими ідейно-виховними функціями призводили до все більшого поширення радянських агітаційних кліше, що встановлювали помітнішу відчуженість "того, що робиться руками монументалістів, від тих, для кого це робиться". Ідея художньо осмисленого середовища життєдіяльності людини перетворювалася на ще один радянський міф, який залишив свої творчі пропозиції в мистецтвознавчих статтях, теоретичних дослідженнях та нездійснених архітектурних проектах. Тому однією з характерних рис художньої практики 1970-х - середини 1980-х років ставала постійна розбіжність між ідеєю та її реалізацією, проектом та його втіленням.
Так, одним із засобів вирішення "естетичного середовища" виступали т. зв. комплексні плани художнього оформлення міст, які в середині 1980-х років були розроблені для Києва, Львова, Полтави, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Миколаєва, Херсона та деяких інших міст. Але вони не ставали і не могли стати реальністю через неузгодженість в адміністративно-господарській структурі міської влади. З другого боку, їхнє головне спрямування було налаштоване перш за все на агітаційно-масові засоби міського оформлення, які в народі отримали назву "ненаглядної агітації". Твори ж стінопису та скульптурні пам'ятники в них взагалі не враховувалися.
Одночасно слід зазначити, що протягом даного періоду монументальне мистецтво знаходилося в центрі державної уваги. У 1969 р. було прийнято кілька офіційних постанов, що мали стимулювати його розвиток. На створення монументально-декоративних робіт відшкодовувалися значні державні кошти, поступово в кошторис архітектурних проектів почали закладати суми на художнє оформлення. Це надавало мистецтву необхідної матеріальної бази. Постійні державні замовлення активізували практичну діяльність, привертали до монументалістики багатьох художників.
Таке становище мало неоднозначні наслідки, адже монументально-декоративне мистецтво часто ставало засобом прямого заробітчанства, з'являлося багато відверто кон'юнктурних, непрофесійних робіт. Але водночас з початку 1970-х років навколо секції монументального мистецтва об'єдналося багато митців, творчі інтереси яких були далекими від принципів соціалістичного реалізму; митців, які шукали в стінописі можливості бодай часткової реалізації своїх індивідуальних прагнень. Адже через особливості зв'язку стінопису з архітектурою, в ньому "дозволялося" вільніше використання різноманітних стилістик, художніх мов, пластичних рішень, формальних прийомів та технологій, ніж в інших видах офіційної образотворчості, зокрема живописі та скульптурі. Завдяки їхнім творам через монументальне мистецтво в суспільний простір складними, дуже опосередкованими шляхами входили нові художні, естетичні, стилістичні ідеї. У монументальному мистецтві в той час працювали Ю. Єгоров, О. Дубовик, В. Маринюк, В. Цюпка, В. Шуревич, В.Тайбер, В. Гонтаров, В. Пасивенко, Ф. Тетянич, В. Биков, В. Григоров, І.Марчук, М. та П. Малишки та багато інших художників, станкова творчість яких належала до шару "неофіційного мистецтва". Монументалістика ставала тим видом образотворчості, що чи не найбільш активно і різноманітно розвивалася в цей період.
Суттєво змінюється і саме розуміння монументального твору. До нього повертається сюжет, літературна оповідність. Багатоманітнішими стають просторові вирішення, що тепер не тільки сміливо зорово "руйнують" поверхню стіни, а й трансформують архітектурні об'єми, виходять за їхні межі в реальний простір. Розширюється й образно-емоційний діапазон творів. З кінця 1960-х років помітне місце в художній практиці займають камерно-ліричні твори. У протилежність узагальнено-безособовим образам 1960-х, у кращих творах 1970-х - початку 1980-х років звучить авторська інтонація, більша безпосередність та складність художнього вислову. Відбуваються й загальностилістичні переорієнтації: тепер не монументальність як принцип образного узагальнення впливає на тенденції розвитку образотворчості, а навпаки, принципи станкового мистецтва входять в монументалістику, урізноманітнюють і збагачуютьїї художні можливості, що дозволило говорити про її певну
Loading...

 
 

Цікаве