WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Походження назв "Русь", "Росія", Великоросія", "Малоросія" - Реферат

Походження назв "Русь", "Росія", Великоросія", "Малоросія" - Реферат

князя Івана III. Завершивши об'єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, за аналогією до митрополита, проголосив себе "Государем и самодержцем всея Руси" (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул "всія Русі". Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви "Русь", яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася. І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутенією (тобто Україною), а московити - з рутвицями.
З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: "Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії..." (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії.
У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін "Росія" і плутати його з назвою "Русь". В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: "Митрополит Кіевского престола и всея Росіи" (митрополит Мисаїл, 1476 р.), "митрополит Киевъский, Галицький и всея России" (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе "російським" або "роським" народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських "русских".
У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі "Псалтирі" вперше вжито назву "Великія Росіи".
Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, "слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща - Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина - ІІаннонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів"48.
У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул "всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец".
Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву "Новороссия". Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася "Слободская Украина", охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії.
Незважаючи на те, що історична Гетьманщина ("Малороссия") і Слобожанщина ("Слободская Украина") були заселені одним народом - українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII - початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав "Малоросію" своєю матір'ю, а "Україну" (Слобожанщину) - тіткою.
Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва "Мала Росія", "Малоросія" почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Посполитої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву "Юго-Западный край".
Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва "Малоросія" в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу. Так само і в Московщині аналогічний грецький витвір "Великоросія" побутував лише в офіційних документах, а не в усному мовленні.
Щоб уникнути терміна "Малоросія", який царські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення "Южная Русь", "южнорусский" (наприклад, "Записки о Южной Руси" П. Куліша, "Букварь южнорусский" Т. Шевченка тощо).
Колоніальна назва "Малоросія" разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного. На рівні малоросійства імперська Москва впродовж століть намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй значною мірою вдалося зробити на загарбаних нею східних і південних теренах України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті,куди не сягнула загребуща московська рука, національна свідомість українців набагато вища49.
На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави. "Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кількість своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи"50. То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами. "Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві"51.
У XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, - син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) - дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами - російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою,
Loading...

 
 

Цікаве