Наступний великий етап в розвитку українського мистецтва окреслюється значними суспільно-історичними подіями в житті країни, які глибоко вплинули на ситуацію в культурі. Він розпочинається в середині 1950-х років хрущовською "відлигою", лібералізацію суспільства, оновленням культурного та художнього життя, приходом у мистецтво нового покоління художників, що значною мірою вплинули на його подальший розвиток, утворивши феномен "шестидесятництва".Зміни охоплюють різні сфери діяльності, позначаються на архітектурі, де після державної постанови 1955 року "Про усунення надмірностей в архітектурі та будівництві" відбувається майже повний перехід до типового проектування та масового будівництва, змінюється стилістика та головні естетичні пріоритети, що у свою чергу впливає на розвиток монументалістики та декоративних мистецтв, одночасно відроджується вітчизняний дизайн, чиї творчі майстерні стають осередками пошуків так званого "сучасного стилю", що захоплював провідних митців у різних сферах творчості. Зміни в мистецтві в цілому були пов'язані із залученням до заново відкритого світового та вітчизняного досвіду, пошуками нової художньої мови. Помітною подією в культурному житті стали виставки митців із Західних областей України, перша з яких пройшла в Києві в 1956 році. Вони сприймалися тоді як одне з джерел творчого оновлення, як царина збереження дійсних, не затьмарених ідеологією національних цінностей. З цього часу художній процес ще більше ускладнюється і розшаровується не тільки за суто мистецькими, а перш за все за світо-глядними принципами, поступово починає складатися феномен українського андеграунду, до якого потрапляють митці різних творчих спрямувань, не зацікавлені соцреалістичною проблематикою. Варто згадати хоча б такого видатного художника ІІ половини ХХ ст. як Звіринський, який саме на межі 1950-1960-х років створює свої найцікавіші роботи, суголосні пошукам тогочасного європейського мистецтва.
Продовжуючи загальну характеристику часу, важливо відзначити зміни в художньому житті: значне місце в ньому починає займати Спілка художників (СХ) та створена в її структурі молодіжна секція. Починаючи з 1960-х років, феномен "молодіжного мистецтва" стає помітним явищем вітчизняної художньої сцени. З цього часу в Україні регулярно проходять з'їзди художників та різноманітні офіційні організаційно-мистецькі заходи. Урізноманітнюється виставкова діяльність: крім офіційних виставок СХ починають проходити більш демократичні групові виставки в нетрадиційних приміщеннях - бібліотеках, науково-дослідних інститутах та ін. Виникають нові культурно-мистецькі об'єднання - "Клуб творчої молоді" в Києві, "Пролісок" у Львові, клуб Чурльоніса в Одесі та ін. Але вже в середині 1960-х років розпочинається новий наступ тоталітарної ідеології, який проявився не тільки в активізації партійної боротьби із впливами західного мистецтва (славнозвісна кампанія проти "абстракціонізму" та проявів "націоналізму"), а й в арештах творчої інтелігенції в 1965, а потім у 1972 роках. Проте так чи інакше межа 1950-1960-х років позначена глибокою кризою соцреалістичної доктрини, розмежуванням творчих сил, поступовою кристалізацією індивідуальних авторських позицій та поглядів на мистецтво. У цей час в Україні на новому рівні перетлумачуються концепції модернізму, формуються власні авторські, регіональні візії сучасного мистецтва.
Наступний етап цього великого періоду позначається у вітчизняному мистецтві кінцем 1960-х - серединою 1980-х років. Це час так званого соціально-культурного "застою", що проявився в новій офіціалізації та регламентованості художнього життя, посиленні ідеологічного тиску на мистецтво. Остаточно складається певна "паралельність" художнього життя, що простягнулася до кінця 1980-х, коли найбільш цікаві мистецькі явища, опинившись у стані неофіційності, зоставалися поза сус-пільною і фаховою увагою. У той же час ус-кладнюються розмежування і в стані офіційного мистецтва, що потребує сьогодні загальної переоцінки, адже, наприклад, творчість Т. Яблонської з 1970-х років в цілому розгорталася вже за межами соцреалістичної доктрини, була звернута до внутрішньо-живописної проблематики, традицій тонального живопису межі ХІХ-ХХ століть, у той же час складно опосередковано віддзеркалюючи певні психологічні настрої сучасної їй епохи. І все ж головне напруження часу визначала творча протидія соцреалізму та радянській ідеології, які все більше набували квазіестетичних рис. Саме тоді були створені найбільш одіозні твори радянського мистецтва - комплекс музею Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. у Києві, величезна "українська ленініана" в живопису, скульптурі та графіці, побудований музей В. І. Леніна в Києві та ін.
Дослідження цього періоду в українському мистецтві має свої особливі проблеми, пов'язані перш за все з відсутністю текстів про окремих художників, що належали до