WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Між історією та географією (до питання періодизації українського мистецтва ХХ століття) - Реферат

Між історією та географією (до питання періодизації українського мистецтва ХХ століття) - Реферат


Реферат на тему:
Між історією та географією (до питання періодизації українського мистецтва ХХ століття)
ХХ століття залишилося у вітчизняному мистецтвознавстві не тільки найменш дослідженим, а й фактично неописаним. Причин для цього багато, і вони широко відомі. Проте саме на цей період, можливо, один з найвизначніших в українському художньому поступі, припадає зараз чи не найбільше "білих плям", ідеологічних перекручень, викреслених та забутих імен, творів, мистецьких явищ. Реконструкція та осмислення мистецтва цього часу, який уособлює сьогодні як далеке, так і дуже близьке минуле, стає одним з найактуальніших завдань українського мистецтвознавства.
Тим більше, що в історії України ХХ століття займає особливе місце. Адже саме на хвилі революції 1917-1918 рр. вперше після майже трьохсотрічного небуття вона набула визначеного територіально-адміністративного статусу, нехай у формі УРСР, а в середині сторіччя (з кінця 1930-х до 1954 року, коли до її складу увійшов Крим) відбулося об'єднання українських земель, які, по суті, тільки з цього часу починають розвиватися в єдиному суспільно-політичному та культурному контексті. У 1991 році Україна проголошує незалежність, відкривши зовсім нову сторінку своєї історії.
Отже, протягом сторіччя країна не тільки кілька разів змінювала назву, пройшовши складний шлях "від Малоросії до України", а й суспільний устрій, державний статус, кордони та межі. Досвід України цього часу включає колоніальність та тоталітаризм, дві революції та світові війни, голодомор та Чорнобильську катастрофу, кілька хвиль національного відродження (на початку століття, у 1920-ті, 1960-ті та на межі 1980-1990-х років), що супроводжувалися художньо-культурними зрушеннями та значними явищами в мистецтві. У ХХ ст. в Україні відкриваються перші вищі навчальні художні заклади (у 1917 - Академія мистецтв у Києві, у 1946 - художній інститут у Львові, в 1963 - у Харкові), що стало важливим етапом в національному мистецькому розвиткові. Одночасно протягом ХХ ст. склалася українська творча діаспора, в якій з тих чи інших причин працювали видатні митці, не тільки розширюючи "географію" вітчизняної образотворчості, а й насичуючи її додатковими змістами, впливами, тенденціями та зв'язками. Довгі роки бездержавності, колоніальний статус, існування в царині інших та різних - російської, польської, румунської, угорської - культур відчутно відбилося на українському мистецтві, обумовивши різноспрямованість його орієнтацій, багатоцентровість художнього життя, що відбувалося не тільки в Києві та Львові, а й Харкові, Одесі, Ужгороді, Івано-Франківську, Чернівцях та Дніпропетровську, але в той же час певну розмитість уявлень про національні обшири, змушуючи знову і знову вирішувати проблему "української культурної географії".
Отже, перед дослідником постають два головні питання, де "історія та географія" тісно переплітаються між собою: що ми розуміємо сьогодні під українським мистецтвом, і якими часовими межами окреслюється українська образотворчість ХХ ст., які кроки визначили її поступ?
І тут введення в науковий обіг нових імен, переоцінка лідерів та визначальних спрямувань художнього процесу найтісніше пов'язані з сучасними концепціями історизму як головного структуруючого елемента культури. Адже "писати історію" завжди означає помістити подію в контекст, співвіднести їх як частину з цілим. Очевидно, що кожна культурно-історична епоха відповідно до власного досвіду піднімає з небуття нову низку "історичних фактів", їх потрібно "помітити", усвідомити, оцінити, тобто визначити ступінь їхньої важливості для розуміння ходу історії в цілому". ХХ ст. в цьому плані постає сьогодні як перша некласична епоха в історії мистецтва, переламна для культури, де плюралістичність, різноспрямованість, одночасне існування різних художніх моделей повністю змінили традиційні уявлення; століття, в якому "програмна антинормативність стала основою для поведінки та творчості", врешті-решт перекодувавши розуміння мистецтва з образотворчого, пластичного на візуальне. У той же час саме у ХХ ст. конфлікт мистецтва і влади, іманентних художніх процесів і політико-ідеологічного тиску набуває справжньої трагічності, як ніколи вплинувши на розвиток мистецтва і художньої свідомості в цілому.
Одночасно слід мати на увазі, що для розвитку українського мистецтва надзвичайно важливими були і суспільно-політичні катаклізми, що кожного разу перетлумачували національні культурні обшири, то викреслюючи з них явища, що не відповідали пануючій ідеологічній доктрині, то штучно відокремлюючи "український простір" не лише від загального художнього поступу, а й від власного попереднього досвіду. Для України головним змістом ХХ століття стало активне державотворення, яке не тільки окреслило її політичні кордони, а й залучило до неї поки ще не засвоєні "культурні території". У цьому плані принципово важливим для сучасної концепції історії мистецтва стає реконструкція національного художнього розвитку в теперішніх територіальних межах, в якій своє місце (в синхронному розгляданні) мають зайняти всі мистецькі події, явища та тенденції, що мали місце не тільки в Центральній та Правобережній Україні (як це представлено в попередній шеститомній історії українського мистецтва), а й у Закарпатті, Криму, де протягом століття йшло своє, дуже непросте художнє життя, працювали яскраві митці, що своїми творами додавали нових рис та змістів до загальної картини.
Актуальним залишається і питання - кого ми вважаємо "українським художником"? Адже недостатня визначеність концепції національної культури, складні процеси само-ідентифікації, наслідки колоніальності, яка протягом десятиліть викликала необхідність самозбереження шляхом "відштовхування" за національні межі не українських за походженням митців та художніх явищ, що не вміщувалися у звужено-традиційні уявлення, і досі даються взнаки, обмежуючи вітчизняне мистецтво авторами суто українського походження. Проте показово, що ще в 1920-ті роки відомими українськими мистецтвознавцями та істориками культури Д. Антоновичем, Ф. Ернстом та Д.Щербаківським були запропоновані інші, надзвичайно співзвучні сучасним концепціям національного культурного простору принципи, що відповідають реальній історії та особливостям вітчизняного культурного розвитку. Так, українськими пропонувалося вважати: "1) творчість
Loading...

 
 

Цікаве