WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть - Реферат

Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть - Реферат

художньо-промислової школи в Києві 1913 р.), які лишилися нереалізованими, проте вплинули на творчі пошуки в цій стилістиці архітекторів П. Альошина (прибутковий будинок по вул. Володимирській, 19 у Києві, 1914 р.), Д. Дяченка (комплекс Української сільськогосподарської академії в Києві, 1925 - 1930 рр.).
Але передусім Г. Лукомський був мистецтвознавцем, дослідником і охоронцем архітектурних старожитностей. У його книжці "Киев", виданій 1923 р. у Мюнхені, проводиться лінія однозначної "бароковості" архітектури доби Гетьманщини: він визнає, щоправда, типологічну і конструктивну новизну храмів XVII ст., але "Внешний убор - всегда барокко и во всем: в куполах, в орнаметах, в карнизах". Хоча далі, з захватом описуючи "найцінніші й найбагатші власне українські пам'ятки" кінця XVII - початку XVIIІ ст., він не втримується в межах своїх же стильових ви-значень: "Это - богатейшее художественное возрождение - настоящий Украинский ренессанс, давший не один десяток отличных памятников искусства". У цій книзі Г. Лукомський одним із перших дав систематизований архітектурознавчий опис багатьох київських споруд доби Гетьманщини.
Проте високі оцінки Г. Лукомського поділяли не всі. Відомий російський історик, філософ і публіцист Г. Федотов 1926 р. на еміграції опублікував статтю "Три столиці", в якій побіжно розглядає архітектуру Гетьманщини з імперських російських позицій: "... на землі точиться й донині боротьба двох культур: візантійсько-руської і польсько-української. На чолах старожитніх церков археолог читає літопис цієї боротьби (...). Милуючись широкими викрутасами київського бароко, як не пошкодувати, що воно обліпило, немов шаром жиру, стрункі, скромні стіни княжих храмів? Хоч які дорогі спогади про національне пробудження України-Малоросії, вони щезають перед пам'яттю про велику, єдину добу Київської слави". Саме такі міркування через вісім років послужили для більшовицького режиму "науковим" обґрунтуванням знесення багатьох київських храмів XII-XVIII ст.
Більш зважену позицію з цього питання подибуємо у визначного "євразійця" П. Савицького, котрий 1937 р. у відповідь на більшовицькі руйнації видав у Празі книгу про втрачені пам'ятки Києва. Про Михайлівський Золотоверхий собор у "барокових шатах" він пише: "Та це нітрохи не зменшило його архітектурної краси та виразності. Можна навіть думати, що пізніші прибудови підвищили його мальовничість. Це живо відчував глядач, що мав нагоду милуватися собором у садибі колишнього Михайлівського монастиря. Це враження й тепер здатна справити будь-яка добра світлина собору. З цілковитою підставою М. Сичов і Ф. Ернст називали цю будівлю "казково-мальовничою".
Практичний інтерес до архітектури доби Гетьманщини найяскравіше проявився в архітектурній творчості Д. Дяченка. Крім уже згаданого комплексу споруд Української сільськогосподарської академії в Голосієвому, йому ще належать реалізовані проекти будинку земської лікарні в Лубнах 1914 р. та будинку Климова у с. Круглику 1913 р., а також багато нереалізованих проектів. Його ж творчому впливу ми завдячуємо прекрасно прорисований фронтон на чолі залізничного вокзалу в Києві, який без цього "знакового" елемента залишився би безликою конструктивістською будівлею початку 1930-х років.
Для московсько-комуністичного режиму стилістика архітектури доби Гетьманщини була неприйнятною як з ідеологічних, так і з державницьких міркувань. Вона суперечила політиці імперської денаціоналізації. Цим ми пояснюємо той факт, що саме Д. Дяченко став одним з небагатьох архітекторів, хто був репресований і знищений. Цим же пояснюються й масові руйнування церков, соборів та цивільних пам'яток XVII-XVIIІ ст. у Києві, Полтаві, Глухові, Ромнах, а фактично - по всій території України з 1930-х до 1960-х років. Усі ці моменти заакцентував ще 1937 р. уже згадуваний П. Савицький: "З непомильним чуттям і знанням справи нищиться властиво найкраще з того, що створено минулим українського народу. Не безобличні будівлі, а найцінніше замінюють "гаражами". Далеко заходить і боротьба проти "мазепинства". Знесено, серед іншого, дві найкращі споруди самого Мазепи (...). Найбільш "ударними" темпами Україна обертається в країну "без роду, без племені". Розвалюють храми великокняжої доби. Вже майже нічого не лишається й від київських пам'яток часів найбільшої самобутності українського зодчества (XVII - XVIIІ ст.)".
Проте ці руйнації викликали хоча й запізнілу, але вельми промовисту реакцію архітектурного співтовариства. Вона проявилася в повоєнній відбудові Києва, Чернігова та інших міст України. У конкурсах на проект відбудови Хрещатика в Києві позиції українських і запрошених до конкурсу російських архітекторів радикально розійшлися. Якщо росіяни пропонували важкі неокласицистичні композиції, то українські архітектори явно віддавали перевагу стильовим формам так званого українського бароко. Попри те, що найрадикальніші пропозиції такого кшталту не могли бути реалізовані в умовах сталінського режиму (проекти В. Заболотного), здійснена забудова Хрещатика стилістично тяжіє до архітектурних форм доби Гетьманщини. Ще більшою мірою це стосується повоєнної забудови Чернігова - площі Куйбишева (готель "Десна") і вулиці Леніна, а також району "Соцмісто" у Дарниці (Київ). Особливо плідно в цьому напрямку працював архітектор А. Добровольський. Однак хрущовська "перебудова" радянської архітектури поклала край цим стильовим пошукам, які відродилися тільки після здобуття Україною незалежності.
Підсумовуючи, доходимо таких висновків. Визначальними в розвитку міст Гетьманщини протягом ХІХ ст. були властиві Російській імперії тенденції до регулярності, які проявилися в класицистичних переплануваннях міст. При цьому значною мірою зберігалися засади спадкоємного розвитку. На відміну від цього радянська доба характеризується свідомою та широкомасштабною руйнацією містобудівної та архітектурної спадщини попередніх епох, а особливо доби Гетьманщини.
Архітектурна спадщинадоби Гетьманщини за панування в Україні Російської імперії зазнала заборони й спотворення, хоча й впливала, здебільшого опосередковано, на розвиток архітектури протягом ХІХ ст. Для діячів же українського національного відродження саме архітектурна спадщина доби Гетьманщини засвідчувала не тільки наявність в Україні автохтонної архітектурної традиції, архітектурного напрямку, принципово відмінного від загальноімперського, але й живу присутність зовсім іншої культури, більше того - політичної традиції, протилежної російській. Зокрема, храми доби Гетьманщини виступали в цьому контексті ніби зацілілими представниками української козаччини. Тому в добу національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст. саме на архітектуру доби Гетьманщини орієнтувалися у своїх стилістичних пошуках провідні тогочасні архітектори. Аналогічна тенденція проявилася і в повоєнній (1940-1950-х рр.) забудові деяких українських міст. Ставлення ж російського комуністичного режиму до архітектурної спадщини доби Гетьманщини було різко негативним. Свідченням цього стали радикальні методи нейтралізації історико-культурного потенціалу цієї спадщини: замовчування, фальсифікація і зрештою - масове руйнування пам'яток упродовж тривалого історичного періоду (з 1930-х по 1960-ті рр.).
Loading...

 
 

Цікаве