WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть - Реферат

Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть - Реферат

Хоч як би ми критикували класицистичні реконструкції, мусимо визнати, що в цілому вони забезпечували розвиток міст на засадах спадкоємності, а директивність цих заходів не йшла ні в яке порівняння з нормативною невблаганністю радянської доби. Стара імперська влада все-таки зважала на потреби й інтереси обивателя.
З перемогою більшовизму в 1920-х рр. перед його провідниками постала проблема: як забезпечити "переворот" у містобудуванні, адекватний здійсненому соціальному перевороту? Її намагалися вирішити такі діячі, як А. Луначарський зі своєю ідеєю соціалістичного міста, що складалося б із будинків-комун на 1-3 тисяч душ із суворою сегрегацією мешканців за віковими та виробничими ознаками. Академік С. Струмілін пропонував об'єднати міста з селами в єдині аграрно-індустріальні комбінати з чисельністю населення 10-20 тисяч чоловік. Великі міста з населенням понад 100 тисяч чоловік оголошувалися безперспективними. А голова Урядової комісії з будівництва нових міст М. Мілютін взагалі вважав, що старі міста, які були результатом діяльності капіталістичного суспільства, не можуть бути використані за нових умов. Л. Сапсович пропонував протягом 15-20 років замінити існуючі міста і села цілком новими поселеннями соціалістичного типу на 50-60 тисяч чоловік із повним усуспільненням побуту й відмиранням інституту сім'ї.
Петербурзький архітектор І. Фомін, винахідник "пролетарської класики", у 1920 р. в афористичній формі сформулював основні засади архітектури й містобудування радянської доби:
"Мы разрушим, мы отстроим - вся сила в нас самих.
На развалинах старого строя мы воздвигнем новый, лучший мир.
Мы превратим весь мир в цветущий сад.
Мы разрушим старое, убогое, чтобы строить новое, прекрасное.
Мы разрушим старое гнилое, чтобы созидать новое здоровое".
Цей текст (написи на проектах споруд ленінської монументальної пропаганди) дуже місткий. Його можна розлого коментувати, або й зовсім не коментувати. Sapienti sat. Але звертає увагу чотирикратне, як заклинання, акцентування руйнації (у п'яти лише рядках тексту!). До речі, схожі ідеологічні установки були властиві й західному функціоналізму 1920 - 1930-х рр.
Отже, багатовікова ідеологія спадкоємного розвитку архітектури та містобудівного мистецтва була повалена більшовизмом, що його "влюбленную ненависть к прошлому" діагностував ще М. Бердяєв. Звідси вже недалеко до політичних постулатів професора М. Ладовського про те, що "социалистический город - это только город промыш-ленного пролетариата" (цілком логічна теза, оскільки всі інші класи, згідно з більшовицькою доктриною, підлягали ліквідації), а також тверджень архітекторів О.Іваницького про "преодоление архитектурного наследия прошлого", та А.Власова про те, що необхідність гармонійного поєднання нової забудови з пам'ятками архітектури - "давно отброшенная, политически несостоятельная идея".
На практиці протягом 70-річного комуністичного експерименту було порушено рівновагу між двома складовими культурного процесу - збереженням і запереченням. "Пролетарська культура", у широкому сенсі, заперечувала всю попередню і намагалася створити щось зовсім небувале. Спроба перетворити старовинні міста на нові, соціалістичні, призвела до небаченого у світовій історії за мирних часів руйнування міст по всій території СРСР. В Україні ж це обернулося найбільшою після монголо-татарської навали культурно-історичною катастрофою.
Відтак провідним напрямком державної політики в СРСР упродовж майже цілого ХХ ст. стало нігілістичне заперечення архітектурно-містобудівної спадщини. Передусім системи архітектурних домінант доби Гетьманщини - собори, церкви і дзвіниці - були цілковито неприйнятними для комуністичного режиму з ідеологічних міркувань. Це обернулося свідомим руйнуванням містобудівної композиції таких визначних міст, як Київ, Полтава, Новгород-Сіверський, Кролевець, Суми та інші. Показово те, що в першу чергу нищилися пам'ятки доби Гетьманщини, які мали виразні риси національно-культурної своєрідності. Лідери більшовизму, при всій своїй малокультурності, цілком адекватно трактували пам'ятки, приміром, "мазепинського бароко", як вибухонебезпечне сховище українських національних почуттів. Саме тому найбільшого удару було завдано по пам'ятках Києва - "цитаделі різних контрреволюційних націоналістичних угруповань".
Після знищення архітектурних домінант другим важливим аспектом деструкції образної системи міст Гетьманщини стала ліквідація ландшафтної своєрідності поселень (приміром, внаслідок багатоповерхової забудови річкових заплав), особливо прикра там, де її було досягнуто внаслідок цілеспрямованих антропогенних дій. Не менш руйнівними виявилися й зміни розпланувальної системи: так зване укрупнення кварталів, розширення старих вулиць та прорізування нових прямо через історичну забудову, поширення в 1970-х рр. принципу мікрорайонування на історичні середмістя. Усе це необоротно порушило масштабні співвідношення в "інтер'єрі" міста: зменшилася кількість архітектурних домінант, і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови. Особливо потерпіли від цього малі й середні історичні міста Лівобережжя і Наддніпрянщини з їхніми дискретними композиційними структурами (той самий Глухів), які виявились уразливішими на деструктивні впливи, ніж замкнуті, самодостатні ансамблі міст Західної України.
Розглянуті нами процеси у сфері композиційного устрою українських міст відобразилися й на архітектурі будівель і споруд. Ще на початку ХІХ ст. розвиток української національної архітектури було перервано не новим стилістичним спрямуванням зодчества - класицизмом - а в неприродний, насильницький спосіб: 1801 р. петербурзький Синод заборонив будувати в Україні церкви "в малоросійском вкусє". З того часу всі адміністративні, громадські, церковні будівлі вимагалося зводити тільки за "зразковими проектами", які розсилалися з Петербурга. Їх головною прикметою була не класицистична стилістика, а "казарменний" образ, який створювався під час реалізації на місцях цих, безумовно, якісних проектів, виконаних найкращими тогочасними зодчими (М. Казаков, А. Захаров). Більшість міст України забудовувалася саме за такими проектами. Найвизначніші, найякісніші в архітектурному сенсі реалізації цих типових проектів маємо в Полтаві (забудова Круглої площі, шпиталь, інститут шляхтянок тощо).
У приватному будівництві панських садиб чи міських будинків класицизм запанував як явище архітектурної моди. Про це гарно написав уже згадуваний намиграф О. Толстой:
"В мои ж года хорошим было тоном
Казарменному вкусу подражать,
И четырем или восьми колоннам
Вменялось в долг шеренгою торчать
Под неизбежным греческим фронтоном.
Во Франции такую благодать
Завел, в свой век воинственных плебеев,
Наполеон, в России ж - Аракчеев".
Отже, сучасників знеохочували не так самі класицистичні форми, як їхня загальнообов'язковість, насаджувана по всій імперії. Пізню, так звану миколаївську фазу класицизму вдало схарактеризував М. Гоголь: "Всем строениям городским стали давать совершенно плоскую, простую форму. Дома старались делать как можно более похожими один на другой, но они более были похожи на сараи или казармы, нежели на веселые жилища людей. Совершенно гладкая их
Loading...

 
 

Цікаве