WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Давньоруське мистецтво як пам’ятка філософської культури (методологічні нотатки) - Реферат

Давньоруське мистецтво як пам’ятка філософської культури (методологічні нотатки) - Реферат

їх собі. Якщо говорити про живопис, то він не мислився взагалі поза літературних асоціацій. Живопис виступає, передусім, як оповідання. "Живописець, - відзначав Д. Лихачов, - наче поповнював у своїх творах недоліки наочності стародавньої літератури. Він прагнув побачити те, що не могли побачити за умовами свого художнього методу давньоруські автори писемних творів. Слово лежало в основі багатьох витворів мистецтва, було його своєрідним "протографом" і "архетипом".
Саме так сприймав твори живопису й архітектури середньовічний глядач. Він не стільки переживав, скільки "читав" мистецькі твори, використовуючи їх так само, як і пам'ятки писемності, для осягнення важливого для себе смислу про граничні підстави буття.
Погляд на світ як книгу прирівнює за значенням слово й річ. А тому в принципі аналогічним було ставлення давньоруської культури до тексту, що складався з написаних слів, і тексту, який утворювався намальованими речами. І в тому, й іншому випадках йшлось про прочитання тексту з метою виявити закладений у ньому смисложиттєвий зміст. Уявлення про роль, яка відводилася образотворчим мистецтвам у культурі Київської Русі, має враховувати, поряд з панівним для того часу поглядом на світ як книгу, ще одне фундаментальне для середньовічного значення світу, який сприймається як школа. Адже, згідно з християнським світобаченням, людина читає світ як книгу не заради самого пізнання природи, оточуючої людину дійсності. Це необхідно для вилучення потаємного, заповіданого Богом смислу про праведне життя, що веде до спасіння. На цьому ґрунтується специфічно християнське уявлення про божественну педагогіку, про Бога як учителя, світ як школу, а людину, передусім, як школяра - дитину слухняну й таку, що перебуває в процесі навчання. Звідси особливе значення властивого Євангелію мотиву уподібнення віруючого до дитини: "Поправді кажу вам: коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, - не ввійдете в Царство небесне" (Мт. 18, 3). Образ дитини сприймається як норма людського існування. Віруючий повинен уподібнитись до немовляти, що покірно смокче молоко вчення: "…і, немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння" (1 Петра. 2, 2).
У межах такого уявлення живопису образотворчому мистецтву відводиться функція "книги для неписьменних". Ікони, згідно з Нілом Синайським (V ст.), знаходяться в храмах "з метою напучення в вірі тих, хто не знає й не може читати святе письмо", "ікони, - вторить йому Іоанн Дамаскин, - є для невчених людей тим, чим книга для тих, хто вміє читати; вони - те ж для зору, що й мова для слуху".
Тим самим образотворче мистецтво адресувало пізнавальну інформацію широким верствам суспільності Київської Русі, виступаючи важливим ретранслятором філософських ідей у давньоруській культурі. Якщо література безпосередньо апелювала до досить обмеженого кола інтелектуальної еліти, то реальне функціонування філософськи значимих ідей на всьому полі давньоруської культури значною мірою забезпечувалось завдяки саме живопису та архітектурі, природно, церковним передусім.
Саме церковному живопису властиве прагнення до зримого втілення абстрактного догматичного смислу, що безпосередньо адресував до філософськи значимих смисложиттєвих проблем. Ще більшою мірою ця роль властива архітектурі у складі давньоруської культури. Як зазначають дослідники, своєрідною відзнакою архітектурних пам'яток тієї доби було те, що вони зображають "ті вітальні, органічні сили, що надають смисл усій будові, виражають її емоції й роблять з неї храм. Від зображення в живопису й скульптурі ця зображувальна тенденція в архітектурі відрізняється лише тим, що вона має не стільки "портретний", скільки образно-символічний характер - інакше кажучи, вона прагне втілити не індивідуальні якості людини, предмета і явища, а типові функції життя".
Мабуть, звертаючись до давньоруської культури, можна стверджувати не лише правомірність використання як джерела історії філософської думки пам'яток живопису й архітектури поряд з письмовими. Є достатні підстави стверджувати переважне, в певному розумінні, значення їх навіть порівняно з пам'ятками писемної культури. Переконливим свідченням цьому є традиція філософського осмислення давньоруського іконопису.
Пануючий в епоху Середньовіччя стиль мислення орієнтує філософську свідомість на прилучення до трансцендентної, божої першооснови, що в принципі непізнавана й не може бути вираженою. Тому вищої цінності набирає не слово, а мовчання як єдино можливий спосіб адекватного споглядання божественного як чистого буття. Слово змушене поступитися мовчанню, тиші. "Ми занурюємось у пітьму, - пише Псевдо-Діонісій Ареопагіт, - яка вище за розум, й тут одержуємо вже не короткослів'я, а повну безсловесність, бездіяльність думки". "Тьма таємничої безмовності, - підкреслює він, - вища за будь-яке світло". Ось до цієї "тьми таємничої безмовності" й орієнтує свідомість середньовічний живопис. Образотворчому мистецтву, згідно з ухвалою VII Вселенського собору, що встановив догмат іконошанування, відводилась "нагадуюча" функція. Тлумачення цієї функції спирається на платонівське розуміння "пригадування" як з'явлення самої ідеї в чуттєвості. Через образи живопису людина вступала у спілкування з божественним першообразом, "підносилась" до нього. Такий погляд на роль образотворчого мистецтва, що обґрунтовувався в патристиці, достатньою мірою був засвоєний культурою Київської Русі. Принаймні вже в "Повісті временних літ", з посиланням на авторитет Василя Великого, підкреслюється: "яко же глаголетъ Василий: икона [зображення - В. Г.] на первый образ приходить".
Живопис не лише доповнює слово, формуючи орієнтацію на споглядання буття як суттєвої настанови середньовічного способу мислення. Вступаючи у взаємодію зі словом, образотворче мистецтво не просто перекладає інформацію з мови писемної на властиву їй мову. Така процедура зумовила трансформацію словесногов напрямку, що підкреслював його фундаментальне, філософське значення. Ілюструючи літературний текст, живописець перекладає розгорнуту в часі словесну оповідь на оптичний позачасовий образ. Тим самим у зображуваному висвітлюється не миттєве, перехідне, але акцентується те, що претендує на статус вічного, сутнісне начало зображуваного.
Часто цей зв'язок словесного й зображуваного підкреслюється через введення до живописного твору лаконічного уривку з тексту, на тему якого створюється художній твір. Слово тут не лише роз'яснює сутність зображуваного, але й саме, будучи зображеним, наче одержує особливу позачасову значимість.
Використання можливостей для виявлення філософськи значущої інформації на ґрунті аналізу творів давньоруського живопису й архітектури передбачає особливий підхід до їхнього вивчення, що акцентує увагу на розумінні не стільки твору мистецтва, скільки на аналізі ситуації, що породжує його. У працях деяких істориків мистецтва такий метод одержав назву "каузативно-іконографічного". Суть його вбачається в тому, що "іконографічний факт має бути розкритий як каузальна величина, як цілеспрямована іконографічна ініціатива, що зобов'язана своїм змістом певним мотивам та обставинам".
Отже, мистецтво Київської Русі, представлене в контексті історії філософської культури, розкриває додаткові можливості для наукового дослідження, спрямованого на відтворення цілісної картини давньоукраїнської духовності. На цьому ґрунті розкриваються можливості для плідної взаємодії істориків мистецтва й дослідників історії філософської культури.
Loading...

 
 

Цікаве