WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат

Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат

днів", що має "захоплювати, запалювати глядача", натомість "зашморгованого та знудьгованого старими п'єсами, "класиками" й не кращим (а в більшості гіршим) від них сучасним відображенням обивательщини".
Позитивні приклади "революційної драматургії" в цих друкованих виступах не йменуються, але обов'язково вказується на той факт, що "постави, збудовані на актуальному сучасному матеріалі, хоч би й невисокої літературної й навіть драматургічної якості, мають величезний успіх у організованого трудового глядача".
Іншу, сказати б, більш помірковану для тих часів, площину розв'язання репертуарної кризи знаходимо у статтях, зокрема Й. Шевченка, Я. Мамонтова, М. Корляківа. Тут не цькують класиків, хоч і виступають за обов'язкову актуалізацію на кону їх доробку та його ретельний відбір, щоби не "пройшли" "Цвіркуни", "Лікарі Штокмани", "Зимові сни" і т. д.", не корисні молодій культурі висхідної класи", але щоби в такий спосіб дати в театрі "модифіковану боротьбу ... суспільних ідей, клас і соціальних угруповань." Тут не лякаються перекладної п'єси, а навпаки, вважають, що "драматургія обох частин Америки", і тим більше подібна за соціальною та національною проблематикою драматургія союзних республік може бути використана "значно сміливіше й експансивніше". Але й тут вважають, що драматургія має попадати "в тон добі з її темпами та ідеями", що робітничий клас "у своїй борні за нове життя, за нових людей, за нову працю шукає своїх драматургів".
Загальні оцінки українського драматургічного доробку тут є невисокими, адже значна його частина поки що знаходиться "в полоні примітивної агітформи, або навіть п'єси побутового типу, виплеканої традицією етнографічно-народницького театру", і він ще не доріс до "оформлювання соціальної символіки, що за матеріал свій мала б нашу революційну дійсність". І все ж українська драматургія може прислужитися театрові, тим більше, що мистецтво сцени, на думку цієї частини критики, в кожному разі йде попереду літератури, ставлячи "повнокровну реальність" під світло своїх прожекторів, даючи її в "діалектичному процесі" і в "аспекті соціально-політичних змагань".
Думки М. Куліша є дотичними до вищезгаданих, однак він не згодний з такою роллю драматургії, адже вона "мусить весь час непокоїти, збуджувати, загострювати, навіть за іншого разу занадто загострювати деякі проблеми і ніколи не пристосовуватись до міщанських смаків глядача". Натомість сучасну йому українську літературу М. Куліш ганить за "відсутність титанічних поривань" і "великої проблематики", за "вузенькі, розраховані тільки на сьогоднішній день теми" і "літературні твори в масштабі одного дня". Тому український драматургічний загал обминає "важливі, пекучі проблеми, як, припустимо, проблема національна". І хоч на власному досвіді М. Куліш переконався, що ця проблема "щодо літературної кар'єри є небезпечною", він "набирається сміливості" й надалі "відбивати й освітлювати національну проблему" і до того ж розв'язувати її "не в білих рукавичках".
По-друге, щоб мати плеяду справжніх драматургів, знавців цієї складної справи, їх треба професійно навчати та виховувати. Натомість в Україні взагалі не стоїть питання про "будівництво та вирощування драматургічної культури", але все гаразд з літературною й театральною критикою, що, хоч і знаходиться в "ембріональному стані" та б'є по театру і драматургії "голоблею", від "жорстоких і невгамовних" ударів якої навіть перші драматургічні паростки, "як від суховою в'януть і знов прикипають до землі". Доля "Народного Малахія", "Шахти "Марії" І. Дніпровського, "Арсеналу" та "Звенигори" О. Довженка дають М. Кулішу підстави назвати методи тогочасної критики "методами карного розшуку".
Третій пласт проблеми ("найболючіший", за визначенням М. Куліша) складають взаємовідносини сучасного театру і його глядача, що безпосередньо впливають на драматургію. Так само, як і Лесь Курбас, драматург тут не погоджується з програмою "Театрального трикутника" М. Скрипника по обслуговуванню театральним мистецтвом масового глядача і ототожнює "зрозуміле мистецтво" з дешевим компромісом, що загрожує українській культурі скочуванням до "бандуриста "Гамалія", до балалайки з насінням". "Треба підводити масу до рівня великої культури, а не знижувати культуру на рівень елементарного, спрощеного розуміння і смаку мас", - такий однозначний висновок М. Куліша.
Прилюдно підтримати позицію керівника "Березоля" і М. Куліша вистачило сміливості тільки в М. Хвильового. Він робить це з властивою всім його попереднім виступам полемічністю; ніби-то підхоплює "пропозицію" вусппівців розвести український театральний загал по двох полюсах ("за" "Березіль" чи "за" театр ім. І. Франка), наразі визначаючи позицію театру ім. І. Франка і його художнього керівника Г. Юри основаною на "ідеологічно-витриманих загальниках і плутаних твердженнях", від читання яких мали подохнути "рішуче всі мухи у залі"; і вітаючи театр "Березіль", сучасником "культурної революції" якого він себе вважає. За твердженням М. Хвильового, Л. Курбас з учнями творить справді національний - "себто український формою і пролетарський змістом" - театр, оснований на "українській пролетарській драматургії". Серед її творів М. Хвильовий називає п'єси М. Куліша ("97", "Народний Малахій", "Мина Мазайло") та "Яблуневий полон" І. Дніпровського і вважає, що такої малої драматургічної кількості достатньо для ствердження повноцінного національного мистецтва сцени. В якості концептуального попередника він використовує "Лихо з розуму" О. Грибоєдова та "Ревізор" М.Гоголя, які свого часу утворили "буржуазний руський театр". "Народний Малахій" та "Мина Мазайло" є так само "епохальними п'єсами", й заслуга "Березоля" в тому, що він зробив "установку" цих творів і на їх основі ствердив новий національний театр.
У частини мистецького загалу, назвемо її "поза вусппівською", зміна ціннісних орієнтирів влади, відверто проголошених у доповіді М. Скрипника на театральному диспуті 1929 року і відразу підхоплених вусппівською критикою, викликає деяку розгубленість. "Як сталося, - наважується спитати соратник М. Куліша по "Пролітфронту", член Репертуарної колегії НКО, критик Д. Фельдман, - що театр, який протиставився національно-демократичній добі, театр Курбаса, театр, що був співзвучний нашій епосі і нашому часу, театр, що не випадково опинивсяу Харкові, як Державний театр... і не випадково, що партія, НКО і громадськість вибрали за зразковий театр "Березіль...", тепер визначають таким, що "не сприймає робітничий глядач?" А "назадницький" театр Франка висувають на перші позиції. Чому цьому театру пробачають усі недоліки й цінують будь-які, навіть "мізерні" досягнення, а навкруги "Березоля" "створено атмосферу, яка нікуди не годиться", і замість гідного "громадського і державного оточення" він отримує "саму лайку і звинувачення".
Більшості тодішніх керівників українських театрів "страчені" "Народний Малахій" і "Мина Мазайло", як і повне заперечення позиції Л. Курбаса та М.Куліша, висловлене М. Скрипником у кінцевому слові, дають привід вишикуватися у чергу з "деклараціями" власної згоди з "генеральною лінією партії" у сфері культури, прокламаціями шляхів втілення наступних політичних тез на театральному кону. Від цього до шикування в ряди під розгорнутим прапором "соцреалізму" вже був один крок.
Loading...

 
 

Цікаве