WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат

Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат

арени", натомість визначаючи показ на кону індустріалізації і успіхів робітництва "цеховою обмеженістю" і "провінціалізмом". На Л. Курбаса і театр "Березіль" провідник Робмису до того ж ображений за те, що вони не бажають лишати його "лабораторією для масового театрального руху".
Забираючи слово, один з провідних тодішніх критиків В. Сухино-Хоменко, здається, виступає тільки для того, щоб остаточно "засудити" Л. Курбаса та М. Куліша, заявляючи, що митці вже опинилися в "ідейній порожнечі", бо відійшли від пролетарського глядача. "Тов. Куліш відірвався від робітничого глядача, ... він став непролетарським драматургом, - таврує критик, - ... працює він тепер для обмеженого кола й до того ж зараженого, коли не націоналістичними, то занадто націонафільськими почуттями, яких пролетарський глядач не має і ніколи мати не буде". Відтак Малахій Стаканчик є "творінням тих кіл, які були за проводирів нації в ХІХ столітті, за проводирів буржуазії української". І, значить, п'єсу не можна вважати "досягненням пролетарського драматурга", і в кожнім разі "такого Малахія" радянський театр "не може ставити і не буде". Натомість Лесь Курбас, сповідуючи "теорію надкласовості", весь просяк "націоналістичним душком", що виявляється "в хворобливому переживанні всього того, що не українське", і "кренить" театр від пролетаріату і від завдань соціалістичного будівництва.
Попри очевидну ідеологічну серйозність звинувачень та згуртованість "ворожих сил", Л. Курбасу та М. Кулішеві, здається, ще вистачає запалу, щоби вкотре за два останні роки протистояти обвинуваченням. Намагаючись скерувати диспут у річище вагомих питань тогочасного театрального процесу, вони намагаються відвести вогонь від себе і театру "Березіль". Лесь Курбас у перший день диспуту заявляє, що для нього не є секретом та ворожа атмосфера, в якій існує "Березіль" з моменту його переводу до Харкова, але він навіть "гордий з того, бо це не дасть нам спати". Він відкидає звинувачення в розриві театру "Березіль" з пролетарським масовим глядачем, натомість пояснюючи, з яких причин його новий театр, що будується, зокрема, на драматургії М. Куліша, "деяка частина пролетаріату взагалі ще сьогодні не може сприйняти..., друга частина може його сприйняти з поясненням, а третя частина сприймає запросто вже". Причини він називає дві, перша з яких полягає в тому, що "робітнича маса, як і більшість населення ще й досі в інерції ... русифікаторського процесу, який був тут цілими століттями". Звідси поверхове, на думку Л. Курбаса, розуміння таких суто національних типів, "збірних символів", як Малахій та Мина Мазайло, коріння яких можна відшукати "...в письменах наших старих письменників, класиків і романтиків".
Ставлячи героїв М. Куліша в контекст класичної української літератури, вкорінюючи їх у національну історію, Лесь Курбас накреслює другу дійсну причину "розриву" театру з масовим глядачем - різниця рівнів культури. Відтак, з гіркотою констатує він, "широкі робітничі маси" сприймають у останніх виставах "Березоля", зокрема в "Народному Малахії" та "Мині Мазайлі", тільки наявну в них "легку, веселу типологію, ... легку злободенщину... і певний чисто зоровий видовищний притягальний момент", і ні в якому разі не бачать у них "певну ідею", "внутрішній символ".
Упевненості в правильності думок йому додає порівняння вистав за "Миною Мазайлом" у "Березолі" й театрі ім. Франка (режисер Г. Юра, прем'єра 20 квітня 1929 року). Перша, твердить критичний загал, подає драматургічний матеріал "у затрудненій транскрипції", у другій, на думку Л. Курбаса, "п'єсу пристосовано, принижено, згладжено проблему і переведено її в план побутового водевілю на тему міщанства". Але в обох сценічних варіантах робітничий глядач глибоко її не сприймає. Отже, вихід є один - виховання глядача, піднесення його культурного рівня, продовження просвітницької роботи, невід'ємною частиною якої йтиме "українізація" гегемона. У кожному іншому разі театр, "оперуючи лозунгами "маса, масовий театр, масовий глядач", декларуючи "зрозумілість", скотиться до "гри чорним і білим, до гри однозначними масками", до "оглупіння мас,... до хуліганства, ... до того, щоб... спрямувати все життя по верхах". Л. Курбас укотре з моменту "блокування" театру "Березіль" з М. Кулішем декларує новий етап у творчості "Березоля", у якому "діалектична логіка має прийти на зміну агітці", привчаючи глядача "думати в театрі", поглиблюючи "асоціативний процес його думки", змушуючи його "ворочати мізками", не боячись, що "негативний тип може викликати симпатії".
М. Куліш, стаючи до боротьби за Л. Курбаса і театр "Березіль", спершу відкидає звинувачення щодо чергової (третьої) редакції "Народного Малахія", основні моменти якої Лесь Курбас встиг-таки внести у виставу під час київських гастролей "Березоля". Далі говорить про непересічне значення театру "Березіль" для українських драматургів, зокрема для нього особисто, адже він "дає колосальний матеріал, колосальну зарядку, дає силу, примушує працювати і т. д."
Виправлення основної "помилки" - "уникнення конфлікту Малахія з пролетаріатом" - у третій редакції (сцена на заводі) дають М. Кулішу підстави не каятись, а навпаки, висунути кілька аргументованих заперечень тим, хто дотепер не зрозумів його задуму та ідейного комплексу п'єси. Утім, його аргументи, по суті, звучать вибаченням за свого героя, зреченням від початкових ідей ("Минулого року я начепив був на цього Малахія до певної міри опозиційні настрої, у другій редакції я їх відкинув, хоча "Малахій" і малахіанство завжди будуть відбивати на собі опозиційні настрої, політичні або національні") і наочним спрощенням власної концепції твору, "замальованою" цитатами з книг Леніна, розмов зі Сталіним.
Так само, як для Л. Курбаса вистави його театру за п'єсами М. Куліша є приводом для оприлюднення принципових засад подальшої практики "Березоля", для М. Куліша доля його творів слугує вихідним пунктом власного розуміння теми, що стала одним з наріжних каменів театрального процесу й пов'язаного з ним дискурсу кінця 20-х - початку 30-х років. Ідеться про репертуарну кризу, що, за визначенням багатьох причетних, спіткала тогочасний український театр.
У 1928-29 рр. в кількох українських часописах різної спрямованості ("Червоний шлях", "Літературний Ярмарок", "Нове мистецтво", "Критика" й ін.) репертуарна ситуація в національному театральному мистецтві оцінюється як вкрай незадовільна. У пошуках та розумінні причин цього стану так само простежується розмежування критичного загалу на два "табори".
Вусппівська критика (В. Сухино-Хоменко, Я. Савченко, І. Кулик й ін.), як правило, розпочинає скарги з малої чисельності творів нової національноїдраматургії. А продовжують їх претензіями до "непролетарського характеру" та "антиреволюційності" частини українських авторів, у яких головним героєм п'єси лишається "міщанин..., його плюси й мінуси, його тріпотіння в революції... його канарочки, українські рушники, ... та м'які меблі" (недвозначний натяк на творчість М. Куліша. - Авт.). У цей же ряд, де "не гартують, а розм'якшують класову свідомість" глядача, "лоскочуть його націонафільські почуття", поставлені "Княжна Вікторія" Я. Мамонтова та "Яблуневий полон" І. Дніпровського. Відтак головним недоліком частини творів української драматургії визначається відсутність у п'єсах "позитивної тематики будівничих
Loading...

 
 

Цікаве