WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат

Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса - Реферат


Реферат на тему:
Ідеологічний прецедент "Народного Малахія" Миколи Куліша та Леся Курбаса
?
Історія українського театру 20-х років дає чимало прецедентів, що відлунюватимуть упродовж усього радянського періоду. Тих, хто був причетним до цієї історії, не здивуєш, зокрема, згадками про здачу вистав можновладним синклітам від культури, проходженням спектаклю до глядача через низку громадських переглядів обраними для того представниками передових верств робітництва та селянства. За кілька десятиліть такої практики, звісно, забулося, з чого і коли все починалося, які події стали першоджерелом подальшої ідеологічної традиції. Тому не зайвим буде нагадати: в царині українського театру за наявну відправну точку слугує вистава Л. Курбаса в "Березолі" за "Народним Малахієм" М. Куліша (прем'єра 31 березня 1928 року). До того ж, саме її доля вперше в історії нового українського мистецтва підняла питання про співвідношення високої та масової культури, зав'язала їх у "гордіїв вузол", ще до сьогодні не "розрубаний" ні театром, ні соціумом.
Цю прем'єру А. Куліш у спогадах про чоловіка описала так: "На генеральній пробі "Малахія" була вся партійна верхівка, мистецький світ і багато гостей.... Миколу вітали з надзвичайним успіхом і хвалили п'єсу. Тільки представники ЦК партії були невдоволені. І хоч на другий день театр був переповнений, в офіційній партійній пресі з'явилася негативна критика, після якої п'єсу зняли".
Після того були нескінченні переробки п'єси, які Л. Курбас послідовно вмонтовував у вже готову виставу, навіть ціною зменшення її естетичної цілісності. Але, сказавши на початку роботи про "Народного Малахія": "За всяку ціну мусить світ її побачити!", - він ішов на будь-які зміни, щоб зберегти спектакль у репертуарі "Березоля".
Утім, перші зміни позитивного ефекту не дали. М. Куліш отримав догану від ЦК КП(б)У, а виставу з репертуару театру зняли. Після серії нових переробок, нашвидкуруч сценічно оформлених Л. Курбасом, "Народного Малахія" включили до гастрольної афіші театру навесні 1929 року. У Києві відбувся громадський її перегляд (28 травня) і обговорення наступного дня. Обговорення, що зводилося до чергового навішування ідеологічних ярликів на твір та його автора, до повторення торішніх "харківських" звинувачень. М. Куліш, відстоюючи власний задум та естетичну цінність його втілення у виставі Л. Курбаса, готовий визнати за помилку лише "не доведення Малахія до конфлікту з пролетаріатом", яку він виправив, написавши сцену "на заводі".
Одночасну приреченість "Народного Малахія" на "страту" та резонансність цієї "справи" доводить той факт, що на театральному диспуті в червні 1929 року розглядалися дві вистави "Березоля" за творами М. Куліша. Уже остаточно знятий з репертуару "Народний Малахій" та ніби-то більш прихильно сприйнятий "Мина Мазайло" (прем'єра 18 квітня 1929 року) знову опинилися в центрі уваги можновладців від культури та критики (передусім вусппівської), конденсуючи та концентричними колами відштовхуючи від себе основні вузли тогочасної проблематики в українській мистецькій царині.
На початку, у центральній промові "Театральний трикутник" М.Скрипник, оцінюючи тогочасну "картину на театральному терені", визначив її, як "жорстоку й одверту боротьбу... за соціальні цінності" проти "фашистських шляхів в нашій українській літературі", якими "летіли" "Вальдшнепи" М. Хвильового, а за ними "вагітний тінями фашизму перший зразок "Народного Малахія" та "учення Йогансена про те, як писати літературні твори". Одночасно він з полегшенням констатує, що "наш театр не дав таких, як література, виразних, чітких і яскравих прикладів боротьби двох шляхів розвитку театральної культури. Там лише виявилися окремі тенденції". Тому для нього багато чого важили спокутні заяви М. Хвильового в "Комуністі" і лист М. Куліша до головреперткому НКО про "перевірку "Мини Мазайла" (а насправді з проханням захистити наступний після "Народного Малахія" твір і виставу за ним у "Березолі" від нищівної критики офіціозної преси). Адже їх зміст дав голові НКО привід вважати ці твори лише "тактичними помилками" авторів, викреслити письменників з лав тих, хто становить своєю творчістю "націоналістичний ухил в літературі" і тримати їх надалі за пролетарських письменників.
Стверджуючи нагальну потребу влади втрутитися в боротьбу українських літературних організацій, першочергово у протистояння Вапліте і ВУСППа, щоб пригасити її полум'я і не дати йому перекинутися в театральну царину, М. Скрипник доводить щирість власних прагнень недавньою готовністю відокремити виставу "Березоля", режисерське рішення її ідейного та тематичного комплексів від тексту М. Куліша у "першій формульовці", з якою театр на початку роботи "чомусь породнився". На заваді йому стало вперте намагання Леся Курбаса лишити "Народного Малахія" в цій самій "першій формульовці", без "принципових змін", внесених автором драматургічної першооснови, як доводить вистава, дозволена для громадського перегляду в Києві. Тим самим М. Скрипник визначає причини остаточного зняття вистави в "Березолі" і цілковитої заборони п'єси М. Куліша для публічного показу.
Давши зачин черговому витку звинувачень М. Куліша та Л. Курбаса, М. Скрипник отримує наступників в особах членів репертуарної колегії НКО, представників творчих спілок, вусппівських критиків, які дружнім загалом шельмують авторів "Народного Малахія" та "Мини Мазайла", звинувачують їх по всіх "статтях", які їм вдається винайти.
І. Кулик бере розгін змалювати цілу "програму", якої тримається Лесь Курбас разом з М. Кулішем. Вихідним її пунктом є нібито прокламована мистецьким керівником театру "безсторонність", яку наявно демонструють вистави "Березоля" за п'єсами М. Куліша. (Так І. Кулик іменує тезу Леся Курбаса, неодноразово виголошену у пресі і, зокрема, під час театрального диспуту, в якому театр на кінець 20-х років, остаточно відходячи від агітаційності, береться показувати дійсність всебічно, в її протилежних тенденціях, у різноманітності її людських типажів). І. Кулик намагається довести, що дана тенденція в спектаклях театру виявляється, по-перше, у неоднозначному ставленні театру до негативних типів, що примушує глядача їм симпатизувати, як от сталося з кулішевим Стаканчиком. По-друге, вона призводить до бажання мати право на власний "присуд нашій дійсності", про що неодноразово заявляли Л. Курбас та М. Куліш під час роботи над "Народним Малахієм" та "Миною Мазайлом", і відлунює у впертому небажанні мистецького керівника "Березоля" "обслуговувати клас-диктатор" і бути одним з "апаратів" його диктатури.
Захлинаючись від "праведного гніву", критик погрожує Лесю Курбасу творчою "порожнечею" та ворожнечею з боку "панівної кляси", а український театр закликає "рішуче відмовитись від програм, подібних Курбасовій, бо це не наші програми".
Йому вторить член правління тодішнього Робмису Н. Рабічев, закидаючи М. Кулішу небажання орієнтуватися у своїй творчості на соціальне замовлення пролетаріату, розробку"селянських" та "міщанських" тем, а Лесю Курбасу відмову скерувати театр на спільне із пролетаріатом будівництво соціалізму. За його твердженням, своєю творчістю М. Куліш "цілу політику пролетаріату, всі завдання держави й партії зводить до національного питання", а "боротьбу з міщанством" провадить так, що "смакує його з театральної
Loading...

 
 

Цікаве