WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

твердження В.Науменка про те, що писати про речі "всім відомі" (йдеться про визнання росіянами запозичень з української культури) немає сенсу, бо це не тільки не науково, а й ганебно. Рецензент досить публіцистичне грамотно "мусує" це питання, творячи з Огієнка такого собі недалекого та нахабного українського шовініста. Іронічно-гірка відповідь останнього й сьогодні вражає злободенністю: "... це в моїй книжці підкреслено, але кому ж це відомо? Побалакайте з більшістю росіян і послухайте, що вони розкажуть вам про українську культуру і про вплив її на російську."
Відповідаючи на закиди свого опонента щодо нефаховості у трактуванні мовних питань, І. Огієнко (на відміну від рецензента, котрий пригадав хіба що С.Єфремова) опирається в обґрунтуванні своєї думки на праці Ф.Бонне, А.Шлейхера, Курціуса, Гутмана і виглядає значно обізнанішим і глибшим лінгвістом-європейцем, ніж "космополіт" В.Науменко.
Не відмовчується І.Огієнко й щодо негідного закиду про буцімто завищену ціну його книжки. Шляхом найпростіших обрахунків він неспростовно доводить, що книжечка того ж таки Науменка (взявши до уваги різницю в обсязі, оформленні та якості паперу) - значно дорожча.
Насамкінець І.Огієнко зрікається всякої полеміки з опонентом, бо не бачить сенсу в безпідставній дискусії. Але мимоволі гірко звучать його слова: "Лишаю на совісти рецензента особисті випадки проти мене; на його ж совісти лишаю й те, що він спинився тільки на гострій критиці і не запримітив тепла та любові, що дивляться з-за рядків, що він не запримітив кращої части в моїй праці."
Тої "кращої части", на жаль, не помітили сповна ні тогочасні рецензенти, ні ті, що звернулися до книжки 1923 року, коли її фото було надруковано в Катеринославі з першого видання.
Чому ж сучасники так одностайно звинувачували І.Огієнка в тенденційності, підтасовуванні фактів, необґрунтованості та емоційності викладу чи й необізнаності в окремих питаннях? Можливо, вчений справді погрішив перед науковою достовірністю? Але чому тоді книга неодноразово перевидавалася, не втрачаючи ні своєї значимості, ні нагальності? Що то за тенденція, котра так прикро вражала критиків І.Огієнка? Чим вона їм так дошкулила, що окремі збиваються аж до "базарного ґвалту"?
Найперше, І.Огієнко саме в цій праці, як ні в якій іншій, свідомо виявляє себе патріотом України та людиною віруючою. А наше рідне "свідоме та інтелігентне" панство і на той час, як почасти й досі, щиру віру чуло за хуторянство, а патріотизм - за псевдонауковість та розумову захланність.
По-друге, жоден із критиків не захотів побачити, що книга І.Огієнка - не монографія, а посібник для найширших верств українства, які б хотіли мати інтелектуальну зброю в обороні свого духовного суверенітету. Що вчений не досліджує української культури, а добирає якомога більше фактів на доказ її непересічності та вишуканості. Що його мета - не академічно проаналізувати певне явище, а переконати в його достовірності. В її чотирьох розділах є все, аби переконати пересічного громадянина пробудженої України, що він "справді має право на вільне життя, ... на ту автономію, якої так настирливо домагаємось ось уже більше двох віків ..."
І.Огієнко справді не аналізує окремі явища, а ніби намічає в них найвагоміше, окреслює визнане чи й запозичене нашими сусідами. Він, певно, свідомо, опускає найвідоміші постаті (того ж таки Т.Шевченка, М.Драгоманова, М.Лисенка тощо), бо й без них (все таки найширше знаних) наш культурний обшир не зміліє, не спиниться духовний поступ, не зійде нанівець духовний набуток народу.
Починаючи розмову про культуру України, І.Огієнко не боїться захоплюватися власним народом, не соромиться любити рідне і ставити його не лише в ряд, а й вище сусідського. Саме за цю "тенденцію" й відмовили вченому в науковості. Бо де ж то бачено, любити те, про що з лихої долі не знають ні "просвічені європейці", ні "щирі друзі наші й сусіди". Якби француз чи англієць, чи хоча б росіянин написав, що "пісню ... утворив народ наш такою, як ніхто з інших народів...", то була б правда. А як пише таке українець, то це вважають дурною пихою та необізнаністю.
Не могли вибачити вітчизняні науковці І.Огієнкові, що ворогів звав ворогами, кривду - кривдою, а зневагу - зневагою. "Наукова істина" вимагала толерантності у ставленні до свого ката, об'єктивності у визнанні окремих позитивних рис його характеру й волі, щирого усвідомлення, що не лише він об твою спину бича розбив...
Хоча слід визнати, що друга поява книжки 1923 року була зустрінута більшим розумінням критики. Цього разу всі зауважили, що її мета, згідно з вимогами часу, - переконати слухачів у достойності й рівноправності української культури порівняно з іншими. Цікаво, що саме тепер врешті зазвучали слова на захист І.Огієнка.
Так, Василь Біднов - історик церкви, освітній і громадський діяч, член Української Центральної ради, редактор "Лєтописи" Катеринославської Архівної Комісії, один із керівників Катеринославської "Просвіти", проф. Кам'янець-Подільського університету, член-основоположник Українського історико-філологічного товариства в Празі, автор близько 100 наукових праць із історії церкви та освіти в Україні, закинувши авторові низку докорів щодо окремих фактів, зауважує в своїй рецензії, видрукуваній у"Літературно-науковому віснику"35: "Перше видання "Української культури" проф. їв. Огієнка наша преса зустріла неприхильне. Такі рецензенти, як М.Жученко роблять багато закидів авторові, винуватять його в агітаційності та тенденційності й заявляють із жалем, що як давніше не мали ми історії нашої культури, так не маємо її й після виходу цієї книги. Такі присуди занадто суворі. Книга є тільки популярним викладом історії української культури і в той же час є першою пробою її. Автор її дає багато фактів та відомостей з нашого культурно-історичного життя, які мало відомі українському загалові і в сьому відношенню книжка потрібна й корисна. В ній дано багато матеріалу, яким можна користуватися в середніх школах: ілюстрації, портрети, зразки стародруків, уривки з історичних документів дадуть оживлення та цікавість викладам нашої історії та історії письменства, через те й сама книга привабить ученика, зацікавить його нашим минулим, розбудить його національну свідомість і тим самим допоможе вихованню нашої шкільної молоді.
"Українське видавництво в Катеринославі", випустивши другим виданням зазначену книжку проф. їв. Огієнка, облегшило справу національного виховання нашої шкільної молоді."
Як бачимо, В.Біднов не лише виправдовує появу книжки І.Огієнка, а й чітко вказує на найдоцільніше її застосування. Школа, виховання, вплив на душу українського майбутнього - ось доля та вище призначення цієї праці.
Співзвучні цим зауваги знаходимо й у рецензії Івана Кревецького - історика з Галичини, дійсного члена НТШ, довголітнього директора бібліотеки НТШ у Львові, котрий редагував журнал "Наша Школа" у Львові, урядовий орган ЗУНР - "Республіка" в Станіславі, історичний місячник "Стара Україна" у Львові, - видрукуваній у "Старій Україні": "... книжка проф. І.Огієнка дуже цінний і дуже корисний вклад в українську науково-популярну літературу по історично-культурному самопізнанню української нації. Вона безперечно зробила вже багато в тому напрямі - і без сумніву робитиме і далі. Тому треба повітати нове її перевидання та гаряче поручити читачам."
Цікаво, що приклади, вказані В.Відновим як недоліки та завідоме
Loading...

 
 

Цікаве