WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

подальших зауваг пана В.Науменка. Як до болю знайоме вони звучать: "Дій Огієнко, про яку б сторінку українського культурного життя не заговорив, не стільки уваги звертає на те, щоб освітити яскравим світом цю сторінку, показавши факти та роз'яснивши їх, скільки зараз же починає сильними виразами завіряти, що в такому-то ділі або в другому українці ведуть перед над усіма.
... Далеко більшу послугу зробив би автор і своїм слухачам, і читачам, і всій українській культурі, коли б хоч коротенько розказав був, через що стільки віків Україна жила в лихому становищу, гублячи свою інтелігенцію то в польському, то в московському культурному морі."
Як пам'ятаєте, рецензент твердив, що "всі" знають те, про що пише І.Огієнко. То чому ж він гадає, що ті "всі" не знають "через що стільки віків Україна жила в лихому становищу, гублячи свою інтелігенцію то в польському, то в московському культурному морі"? Чому цей патріот так переймається тим, що Огієнко шукає та "завіряє" факти української величі й достойності, а не "роз'яснює" їх? Що на той час було важливіше Україні - доскіпливо роз'яснити відомі факти горсточці вчених-патріотів, чи донести їх до свідомості тисяч обивателів, котрі самі собі не вірили, а дехто й не знав, що є на світі Україна, зі своєю історією, своєю мовою, своєю культурою і правом на свою державу. Що вона не виплід купки професорів-"націоналістів", а реальність, яку нікому не заперечити.
Та найбільше В.Науменко переймається тим, аби сучасники, посилаючись на книжку І.Огієнка, не сказали: "що українські сучасні патріоти виявляють себе такими ж шовіністами, "квасними патріотами", з якими в російському життю і в російській пресі велась боротьба всіма прогресивними елементами суспільства".
Отож, думка російської прогресивної громадськості важить куди більше, ніж потуги "квасного патріота"?
Чим далі, тим дужче переймається добродій В.Науменко відстоюванням прав та справедливості щодо "братів-москалів": "Через щось наш автор про польські утиски не сказав у своїй книжці ні словечка, а всякому відомо, що було що сказати.
...Я поперед цього підкреслюю ті золоті слова автора, які зустрічаємо на сторінці 237: "Що найгірше, всі ці заборони важким тягарем лягли на душу свідомих українців. Вони дратували їх, отруювали душу "ненавистю до братів-москалів, одвертали їх од московської культури, - культури, близької нам, культури рідної, бо й ми ж самі добре доклали до неї своїх рук". Здавалось би, ці слова гарантують, що автор сам убережеться од роздратовання і з ненависті, що в його освітленню фактів ми зустрінемось тільки з об'єктивністю. На превеликий жаль, цієї об'єктивності в книзі автора нема, а навпаки скрізь ви зустрічаєте без всякої потреби приведеними якісь дрібні і нерідко дуже непевні докази російського утиску українцям, а ще більше цитати про те, які дикі та некультурні були москалі."
Які знайомі інтонації чути в цьому "науковому" та "об'єктивному " осуді природного патріотичного чуття. Вони й досі безсилою лайкою зриваються з вуст недалекої псевдо еліти.
Які ж такі наклепи звів І.Огієнко на братній народ? Рецензент сам визнає достовірність наведених автором фактів, та обурюється не ними, а згадкою про старовірців, ставлення яких до українців, буцімто є винятком з російського загалу. Обурює його й "розсудку вопреки" трактоване мовне питання. Бо, виявляється, краще було б "зрозуміло та правдиво" з'ясувати, як саме народ наш допустився того, що погубив по закордонах мало не всю свою інтелігенцію, а не доводити "сміхотворну" істину про пріоритетність розвитку української літературної мови.
Далі В.Науменко вдається до перераховування друкарських помилок, трактуючи їх як неволодіння матеріалом чи й просту необізнаність автора. Насамкінець він справді "бульварне" тлумачить обкладинку видання: "Що думав автор, помістивши на обкладинці книжки про українську культуру малюнок, де між іншим бачимо відомого "Мамая", але в тій редакції, під якою завше буває підпис: "козак - душа правдива, сорочки не має; коли не п'є, так куму б'є, а все не гуляє"!
Малюнки на обкладинці, звичайно, символізують ґрунтовну думку, що проводиться в книжці. Добра ж тут вийшла символізація."
Саме в рецензії В.Науменка, як ні в якій іншій, проступила протилежна Огієнковій культурницька тенденція. Сама сутність її не завуальовано проглядається у кинутій ніби ненароком фразі: "не хочеться рішуче признатися у тому, що ми самі не мало провини мусимо прийняти на себе, бо хоч він і запевняє, буцімто громада українська, не глядячи на всі заборони, тихо тягла собі "Ще не вмерла Україна" (с.223), та, мабуть, занадто вже тихо мугикала вона, так тихо, що ніхто і не чув її голосу. І на превеликий жаль, як тільки настали інші часи, так зразу ж вона заверещала такими гугнявими голосами, що хоч вуха затикай".
Ось у чому сутнісна відмінність позиції двох кіл української інтелігенції, ось де межа, котра й досі маячить на духовній ниві нашій! Одні бачать і чують вину народу перед інтелігенцією, його пасивність, бездіяльність, духовну ницість. Інші переймаються власною виною перед народом, чують у ньому силу, потугу до більшого і палко прагнуть пробудити її. Одні бачать себе провідниками темного і гнаного люду, світочами його духу, достойними його взірцями перед людськістю. Інші - до скону трудяться на своєму клаптику рідної ниви, сіють зерно, роздають свій врожай убогим і як і чуються кимось, то хіба що Прометеєм. котрого чекає Зевсова кара та людська невдячність. Певно, що й серед одних і серед інших були й є справжні патріоти та беззаперечно геніальні люди. Але істина, як завжди, лежить посередині. І велич І.Огієнка, як уже вказувалося, полягала саме в дотриманні цієї справді мудрої середини міжбажаним і здійснюваним, нагальним і вічним, власним та всенародним. Тому навіть у полеміці з явно недоброзичливим опонентом, він витримував якщо й не безпристрасний, то хоча б інтелігентно-саркастичний тон.
У даному разі показовою видається його відповідь В.Науменкові, вміщена на сторінках тієї самої "Нової Ради".
Огієнко відразу зазначає, що сподівався й чекав рецензії від фахівця-патріота і до остатку не вірив товаришам, котрі застерігали його, що після відвідин Петербурга, рецензент виявить себе борцем проти українського шовінізму. Далі він однозначно заявляє, що саме його свідомий патріотичний підхід до висвітлення матеріалу став тією вирішальною ознакою, яка спонукала негативну реакцію рецензента: "В.Науменкові більше над усе не до вподоби гаряча любов до Вкраїни і всього вкраїнського, що червоною ниткою проходить по книжці; проти цього він з запалом і повстає в своїй рецензії…" Водночас І.Огієнко навідріз відмовляється від нав'язуваного йому політичного розгортання ходу дискусії: "...всякі Науменкові закиди про "братів-москалів" минаю без одповіді, бо до жодної з політичних партій не належу і вести політичну сварку вважаю непотрібним", - але чітко й спокійно спростовує всі "наукові" закиди, починаючи з найсуттєвіших - методологічних.
Він одразу окреслює коло читачів, на яких було розраховане видання, його мету, тим самим відкидаючи звинувачення у "неповності, мізерності" викладу. "В.Науменко закидає, що прочитав мою книжку і нічого нового для себе не знайшов. Чудний це докір: та хіба ж я писав свою книжку для такого кола, до якого належить д.Науменко?"32 - щиро дивується він неочікуваному тлумаченню свого видання.
Другим методологічно важливим закидом було
Loading...

 
 

Цікаве