WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

життя, еволюції соціальних відносин автором сливе зовсім не зачеплено, хоча власне в цьому й виявляється певна культура народу, поруч з письменством і наукою...
А вже що зовсім майже проминуто у д.Огієнка, так-це культура Гетьманщини 18 століття, дуже цікава й характерна тим, що тут український народ мав змогу творити життя в умовах певної політичної автономії. Дій Огієнко уривчасто й спорадично розкидає увагу про стан культури на Гетьманщині, про просвітні заходи козацької старшини, тимчасом історична наука дає багатий матеріал для характеристики культури Гетьманщини (і зв'язаної з нею Слобідської України)...".
Цілком неупереджена та фахова рецензія. Але й вона не вільна від певної тенденційності. Закидаючи І.Огієнкові в кон'юнктурщині, М.Жученко сам займає цілком визначену проєвропейську, конкретніше, пропольську, позицію: не сприймаючи постійні звернення автора до російсько-українських взаємин як псевдонаукові, він радить замінити їх на ... посилання щодо українсько-польських стосунків: "Здається нам, що доводити культурність певного народу малою культурністю одного з його сусідів - метод не дуже науковий, бо як пішло вже на докази через порівняння, то слід було би рівняти нашу культуру 17 в. до польської і взагалі до західно-європейської".
Дивують рецензента й Огієнкові жалі з приводу того, що разом із заснуванням "Товариства імені Шевченка" у Львові "попливли ... за кордон наші сили, наші найкращі сили, що їм було тісно й небезпечно в себе вдома; попливли тоді туди і наші гроші і збагачували Австрію..." (с.234). "Чи дуже збагатилася тими українськими грішми Австрія, чи ні, але ж збагатилося духовне життя галицької України, й знаючи причини й обставини часового перенесення центра українського культурного життя з Києва до Львова, ледве можна вболівати за тим в тій формі, як це робить д. Огієнко", - заявляє він. А по суті, це однаково, аби сьогодні хтось радів тим, що близько тисячі науковців із України працюють у далекому зарубіжжі, "збагачуючи духовне життя" нашої чисельної діаспори.
Резюмуючи своє враження від книжки, М.Жученко, як і Д.Щербаківський, намагаючись довести її наукову неспроможність, фактично поза своїми намірами, визнає значимість і високий рівень Огієнковоі роботи як масового видання: "...ми маємо перед собою не історію української культури, а ряд цікаво й легко написаних нарисів про давнє письменство українське, про українську мову, про взаємини між українством та Московщиною. Цю легкість викладу, поруч з популярністю мови, треба особливо підкреслити, як позитивну прикмету книги... Автор скрізь дає бібліографічні вказівки літератури і під текстом, і в кінці розділів. Цей бік його праці поставлено добре. ...Добре, поставлена ілюстраційна частина книги: багато портретів, багато знімків;... Зверхній вигляд книги - друк, папір, - дуже непоганий, псує вражіння тільки незграбний і нехудожній малюнок на обгортці"
Нездатність кіл української. еліти зрозуміти й прийняти необхідність якісного й численного продукування речей "простих", розрахованих на просвітницько-агітаційну роботу в середовищі народу, часто призводила до особистих чи й національних трагедій. Можливо, саме в цьому - причина багатовікової драматичної невідповідності між рівнем життя українського соціуму та його вершинними досягненнями в царині духу й творення. Прагнучи зробити речі величні, втілити народ у його кращих представниках, засвідчити перед сусідами "рівень" власного росту, наші сподвижники забували, що, сягаючи вершин, вони мимоволі відриваються від тих, заради кого й мислився весь отой злет, залишаючи напризволяще поодиноких сповідників спільного поступу, не розширюючи своїм діянням загальне культурне тло соціуму.
Унікальність І.Огієнка як вченого та ідеолога в тому і виявилася, що він зміг знайти "золоту середину" між прагненням особистого духовного та інтелектуального поступу та завданнями поширення набутків власної культурності на своє оточення. Він зумів "рости", постійно творячи кругом себе не лише духовну ауру вченості та українськості, а й цілком матеріальний світ реальної культури - створив, можливо, й не найкращі, але перші загальноприйняті, й тому об'єднуючі, канони мови, поведінки, віри тощо. Але повернімося до далекого 1918 року.
Чи не найдошкульнішою була рецензія В.Науменка в газеті "Нова Рада". Автор взагалі не побачив у книжці нічого достойного чи вартого друку. Огієнкова робота для нього - бульварщина, створена на догоду часові та не надто вибагливій публіці: "...ніяких нових наукових фактів, крім помилок, у цій книжці не знайдеш, але і пояснення відомих вже фактів нема, а все зведено до якогось панегірика українській культурі без усяких наукових доказів. Та й то треба сказати, що ні сама Україна, ні українська культурна історія зовсім не викликають потреби в якихось панегіриках, бо всі представники навіть російської науки, які до цього часу працювали над розслідами минулих часів культури на Україні, в один голос признали, що ця культура в свій час багато корисного принесла не тільки своєму народові, але й братньому сусідові.
Треба б тепер нам більш подбати про те, щоб сучасна українська культура та її представники не попсували того, що було раніш так славно здобуто нашими батьками на ниві культури і освіти." Даний рецензент, на відміну від уже згадуваних, зауважив лише "рекламно-панегиристичний тон" видання та бажання його автора "пустити в світ не наукову, а рекламну літературу". Цього добродія геть обходить, чи на часі було в 1918 році академічне видання щодо української культури? Чи був хто спроможний його створити? Йому байдуже, що далеко не "всі", як він переконує "все це" знають, що зовсім не "для всіх" наших сусідів з пуп'янку зрозуміло, що Московія таки багато чого навчилася в України.
В.Науменко просто-таки дивується нахабству українського приват-доцента, який наважився поставити рідну літературу в один ряд із іншими світовими: "Як би хто не кохався в своєму рідному українському слові та в своїй літературі, все ж наукова совість не дозволить йому признати, що українська словесність стала вже врівень з великими світовими літературами. Можна дивуватися, що при всіхутисках, які випали на долю України, при всіх важких для розвитку національної культури обставинах, вона не розгубила дощенту свого національного духу; можна з найщирішою подякою висловлюватись про культурні праці представників українського слова, можна навіть підносити їх за ці праці, до небес - але ж треба пам'ятати відомий вираз "amicus Plato, sed magis amica veritas" (Платон - мій приятель, але ще більший приятель - щира правда), і не переступати в своїх панегириках через грань наукової об'єктивности."
Звідки було шановному критикові знати, що зовсім скоро буде визнано, що цінність літератури визначається не рівнем її поширення в світі (адже це може бути пов'язано з політичними, економічними причинами тощо), а рівнем її духовних набутків. Та, на жаль, за "гранню наукової об'єктивності" у нас і досі лишається не лише щире пошанування патріотичного подвигу попередників, а й цілком об'єктивне визнання їхніх здобутків та свідоме поширення його не лише серед українців, а й по всьому світові. Хтозна, що думали б про Україну Європа та Азія, якби твори нашої словесності легше приходили до них у належних перекладах. Але народ наш, схильний до навчання та вчительства, все забував не лише "чужого не цуратись", а й "свого научатись".
Та прислухаймося до
Loading...

 
 

Цікаве