WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

одного боку, нагальна потреба в подібній книжці була беззаперечною і визнавалася всіма. Д.Щербаківський, видатний український мистецтвознавець, котрий написав більше 40 праць про символіку українського мистецтва, українські церкви, хоровий спів, портрет, книжкову оправу, килими тощо, з цього приводу писав на сторінках часопису "Наше минуле": "Яка потрібна тема! Як бракує такої праці, що помогла б орієнтуватись в культурнім минулому України, помогла б вияснити, що собою являє український нарід, як культурна одиниця; чим він відріжняється від інших народів і що вніс в скарбницю всесвітньої культури?""
Виявилося, що українська інтелігенція надто довго чекала на появу подібного видання, аби побачити, що ця книжка звернена не стільки до неї. скільки до народу загалом, що автор не претендує ні на фактологічну вичерпність, ні на академічну фундаментальність. Чого загалом чекала від книжки українська інтелектуальна еліта видно з рецензії того ж таки Д.Щербаківського: "В цій книжці ми сподівались найти відповідь на всі ці питання, найти картину ґенези і поступового розвитку українського національного прогресу в його головних проявах, картину еволюції головних ідей, якими жив наш народ, .. сподівались розгляду того, як взагалі творилась українська культура серед тих національних стихій - татарської (взагалі кочевницької), литовської, румунської, польської і російської, в обойми яких кидала Україну її історична доля." Того самого сподівався й М.Жученко, рецензію котрого вміщено в часописі "Книгар": "Од книги, яка має назву історії української культури, ми мусили сподіватись дійсно таки історії розвитку культурного українського життя із зазначенням зміни форм тієї культури, різних сторонніх на неї впливів, а також характерних рис сучасної культури українського народу, яко суми й підрахунку усього попереднього її розвитку."
Як бачимо, інтелігенція чекала небагато й немало - відповіді на всі кардинальні питання культурного розвою України та ще й у порівнянні зі світовим духовним поступом. Не дивно, що багато хто навіть з палких патріотів був гірко розчарований у книжці.
Причину авторської невдачі бачили в різному. Хтось помітив цілу низку наукових (чи таки друкарських?) "ляпів" у тексті, хтось вирішив, - що агітаційна, тенденційна сторона книжки взяла верх над науковою. Але майже за кожною рецензією вчувається внутрішнє переконання, що заради популярної на той час ідеї автономії автор покривив душею перед Істиною і тим зашкодив і собі, і Україні...
Той самий Д.Щербаківський пише: "...Захоплений метою зняти скоріше русифікаторську полуду з очей своїх слухачів-студентів, він построїв свої лекції не по догматичній схемі, а на антитезі між українським і московським; через це він не стільки характеризує саму українську культуру, скільки підбирає відомості про те, що на неї давно вже дивились як на осібну, окрему від московської, що за неї давно боролись; автор зводить до купи і підраховує "кривди народові українському", а замість критичної характеристики української культури дає панегірик, свого роду "візерунок цнот", "народу-орла", "народу велетня" якого він занадто вже перехвалює. Атмосфера політична, серед якої викладались лекції, була причиною не тільки тенденційності, але і інших хиб цієї праці: книжка складена похапцем, без певної системи і можна сказати, взагалі, без ясно видержаного плану."
Тенденційність автора оголювала тенденційність його критиків. Заперечуючи, а то й висміюючи його "промахи", вони чітко виявляли власну, цілком упереджену тенденцію щодо окремих "суто наукових" питань. Скажімо, Д.Щербаківський пише: "Тим часом "тернистим шляхом" йшла Україна і в татарську і в польську доби, в які по іншому, але теж тяжко нівечили культурне життя України. Даремно не підкреслює автор також брудної ролі вищих кіл українських, які польщились, русифікувались, помагали Катерині закріпощати селян, помагали і досі помагають денаціоналізації України."16 Науково? Так. Але й беззаперечно те, що єдність класова усвідомлюється рецензентом як цінність значно вища за єдність національну. І чим означений підхід кращий за Огієнковий сказати важко.
Те саме стосується і проблеми ставлення до релігії. Начебто між іншим Д.Щербаківський зауважує: "...в університетськім курсі по історії культури ніяково читати такі підписи під малюнками як: "Пречиста печерська заступниця боголюбивої України", "Оборонець прав українських, будівельник храмів Божих гетьман Іван Степанович Мазепа". Я розумію пієтизм автора до України, але такі написи можна найти тільки - нехай мені вибачить автор - в Путеводителю по святих містах, або паломніку." Але те, що "ніяково читати" цьому беззаперечно патріотично настроєному й добре освіченому добродієві, звучить цілком прийнятне для кожної віруючої людини, для котрої "боголюбність" України - аксіома, а зведення храмів Мазепою - доказ його людської й гетьманської величі. Те що органічно для І.Огієнка - вченого-українця, видається принизливим, міщанським, ненауковим його опонентові. Але псевдо патріотизм, як і псевдокосмополітизм, - речі ганебні й безперспективні, як усе що є нещирого й вторинного у цьому світі.
Висновок, якого доходить Д.Щербаківський - обґрунтований, науково точний, виважений, але й цілком тенденційний: "В книжці єсть настрій, єсть натхнення, запал, але нема глибини думки, потрібної для такої теми. Автор не стільки слідкує за ідеями і їх розвитком, скільки за фактами і рідко подає більш-менш глибокі висновки і узагальнення. Через це поза сотнями імен українських письменників і діячів та дрібних, в більшості непотрібних хронологічних дат не видко характеру, цінності, краси тієї самої культури, про яку склав цю книжку автор.
Нарешті ми маємо гарну агітаційну книжку, яка зробить своє діло, зробить чималий вплив на широкі кола українського і неукраїнського суспільства, багато їм дасть, але історії української культури не маємо."
Важко будь-що зі сказаного заперечити. Та рецензент ніби й не помітив, що не йшлося про академічну історію української культури, що Огієнкова праця вже в задумі була "гарною агітаційною книжкою". Його рецензія, можливо незалежно волі автора, - виявилася схвальною, бо однозначно доводить, що як популяризаторська, агітаційна, народна книжка, праця І.Огієнка заслуговує найвищої похвали. Водночас у закидах Д.Щербаківського щодо "Української культури" проглядається набір вимог та цілей, які ставила перед собою на той час наша наукова громада: піднятися над накопиченням фактографічного матеріалу й врешті-решт почати творити концептуальні ідеї, аби за кількістю інформаціїне зникала суверенна природа українства як осібне явище.
М.Жученко, рецензуючи книжку І.Огієнка на сторінках "Книгаря", про що вже йшлося вище, ніби уточнює, конкретизує закиди, зроблені попереднім рецензентом. Відзначивши слідом за Д.Щербаківським безсистемність викладу, відсутність цілісності в представленні історичного розвитку української культури, перевантаженість фактичним матеріалом та обмаль аналізу суті явищ, про які йдеться, він зауважує ще й такі конкретні недоліки: "... Блискучий розвиток культури Київської Русі в домонгольську добу залишено автором в тіні; дуже довго і спеціально спиняючись на пізнішому впливі української культури на Московщину, автор нічого не говорить про вплив нашої давньої культури на Литву, на утворену її князями литовське-руську державу. Вже не кажу про те, що зміни форм державного й громадського
Loading...

 
 

Цікаве