WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат

Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ) - Реферат


Реферат на тему:
Чи є у народу України національна культура? (Дискусія Івана Огієнка тривалістю 85 літ)
Поціновуючи ту чи іншу видатну особистість, ми завжди маємо не лише скрупульозно віднаходити факти її долі, а й свідомо добирати критерії поцінування її вчинків та доробку. Інколи саме цей добір остаточно прояснює місце та роль в історії як досліджуваного, так і самого дослідника. Він ніби акцентує увагу на тому, що в той чи інший час видавалося вченим найважливішим, найсуттєвішим у доробку своїх попередників чи сучасників. Співставляючи різні оцінки одного й того самого явища, матимемо об'єктивне тло часу, підґрунтя для поцінування не лише минулого, а й сучасного стану речей.
І.Огієнко - багато в чому постать неоднозначна чи й одіозна. Його доробок і вчинки ще за життя сприймалися по-різному: одні бачили в цьому беззаперечно обдарованому неординарному чоловікові безсоромного кар'єриста від науки, інші - вченого, свідомого свого обов'язку не лише перед Істиною, а й перед Народом та Богом.
Усе це суб'єктивні оцінки. Об'єктивні ж факти свідчать про те, що науковий, публіцистичний, письменницький та поетичний доробок цього видатного українця сягає майже 2000 праць, переважна більшість яких, на превеликий жаль, і досі невідома на Батьківщині. Але й ті з них, що вже перевидані в Україні, спіткала дивна доля: вони беззаперечно визнані непересічним явищем української культури та науки і ... благополучно зникають з наукового обігу, так і не діждавшись серйозного, глибокого, справді наукового аналізу.
Така ж доля спіткала й книжку І.Огієнка "Українська культура", котра, завдяки третьому з часу своєї появи перевиданню, добре знана в Україні. Сьогодні немає сенсу доводити ні її значимості, ні публіцистичної та просвітницької ваги, ні своєчасності з'яви. Щодо наукової вартості цієї праці, то в передньому слові, окреслюючи сучасний погляд на це видання, М.Г.Жулинський небезпідставно твердить: "Ця "коротка історія культурного життя українського народу" промовисто засвідчила зумовлену соціально-політичною ситуацією необхідність ідейно концептуальної корекції добору й викладу явищ і тенденцій національної культури. ...Головний акцент він (І.Огієнко - В.П.) робить на національній самобутності культури, на самостійному "визріванні" визначальних тенденцій її розвитку, на доведенні за допомогою численних фактів і документальних свідчень впливу української культури на культуру російську. Цим самим руйнувався стереотип сприйняття української культури як ... культури залежної і вторинної."
Лише тепер, по сторіччі боротьби за визволення, перемігши, ми розуміємо, що, не обстоюючи доктрини самобутності української культури, її самодостатності, ми не мали б змоги обґрунтувати навіть для власного народу його потребу й право на державність. І досі оця самобутність частенько бачиться нам як "шароварщина", а власна культура трактується нами ж таки в руслі "єдності з братнім російським народом", "у колі слов'янства" або хоча б "у єдиному європейському контексті". Ми й досі не одностайні в оцінці наукового пошуку. Одні сміються, що вчені вже довели буцімто спершу з'явилися українці, а вже потім - мавпи". Інші - ревно відстоюють право вітчизняної науки на патріотичну тенденційність. Хто знає, за ким Істина? Чия правда ближча до Божої?
А як важко й важливо було визначитися щодо такого непростого питання на початку століття !
Ось чому такою актуальною та значимою сьогодні видається полеміка, котра розгорнулася тоді навколо згаданої праці І.Огієнка. Ця книжка (перша пройнята чіткою патріотичною тенденцією) виявила і розмежувала культурницькі позиції, представники яких і донині не дійшли поміж себе згоди.
Історія її появи така.
5 жовтня 1917 року на урочистому відкритті Українського Народного Університету в Києві приват-доцент Київського університету Іван Огієнко виступив із академічною промовою "Українська культура". Тоді ж, за рекомендацією С.Петлюри та за рішенням Українського Військового Генерального Комітету вона з'явилася окремим виданням у друкарні Української Центральної ради накладом 100 тисяч примірників".
Рецензуючи це невеличке видання на сторінках часопису "Книгар" С.Єфремов писав: "...справді коротко, але досить докладно переходить д.Огієнко довгий шлях нашого культурного надбання, що стоїть за нами, як спадщина минулих віків. Промовець зазначає серед того надбання українську пісню, орнамент, будівництво, право, церковне життя, мову, письменство та науку, подаючи такий загальний висновок: "який би бік життя ми не взяли, ми скрізь бачимо, що народ наш виявляє себе окремим, своєрідним народом, народом з самостійною культурою" (С.8). Щоб цю своєрідність краще виявити й підкреслити, добродій Огієнко докладніше спинився на літературних і всяких інших наших позовах з Московщиною, справедливо зазначаючи, що остання багато від нас черпала, що ми були тим мостом, який єднав культурний захід з темним тоді сходом Європи. І, ніби передбачаючи подальшу долю задуму вченого, зазначає: "Книжечка д.Огієнка - це немов конспект ширшої праці на тему про зміст і стосунки української культури до інших."6 Передбачення видного вченого справдилося. На основі вказаного виступу та лекцій, читаних упродовж року в Київському університеті, І.Огієнко підготував до друку добре проілюстровану, значно об'ємнішу працю з тією самою назвою. Пізніше, відповідаючи на одну з негативних рецензій у газеті "Нова Рада", він так пояснить причини та наміри, що спонукали до її написання: "Книжка моя повстала в бурхливі часи, ще до III універсалу, до проголошення України народною республікою. Коли на святі одкриття Українського Народного Університету я прочитав свою промову "Українська культура", з того часу двері моєї вбогої хатини не зачинялися: до мене без кінця сунули люди і просили дати їм списати мою промову. На мій здивований запит, нащо їм все це, всі в один голос раз у розказали: нам скрізь очі колють, що ми не маємо жодної культури і ми повинні ж чимось оборонятись ... І де далі я впевнявся все більше, що й справді широке громадянство анічогісінько не знає про українську культуру. Так і повстала моя книжка, та тільки вона повинна була надовго завалятись в друкарні, бо брак світла не давав змоги її друкувати."
Слід відразу зазначити, що вже в першовитоці книжки (брошура насправді видається її попереднім конспективним викладом, який зберігає структуру та головні ідейні й методологічні акценти майбутньої праці) С.Єфремов, як головну, визначає проблему взаємовідносин української культури з іншими, тобто, її самоідентифікацію в колі братніх чи й віддалених культур. Водночас він бачить це видання ознайомчим, пропагандистським, а не, власне, науковим: "Як коротенький та компактний виклад відомостей про українську культуру, цю працю д. Огієнка кожен залюбки прочитає - чи на те, щоб знайти в ній нові для себе звістки, чи щоб відоме пригадати в певній системі.
Як бачимо, і брошура, і майбутня книжка первісне й автором, і критикою сприймалися не якакадемічні, суто наукові видання, а як засіб поширення знань про українську культуру в масах - просвітницька, у кращому розумінні цього слова, агітаційна література. І жоден з них не бачив нічого негідного, принизливого ні для автора, ні для України в появі подібного видання.
Та коли 1918 року в друкарні Є.Череповського в Києві книжку нарешті було видруковано, вона зустріла далеко не однозначну реакцію в українських колах.
З
Loading...

 
 

Цікаве