WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

працівники й аматори-дослідники, які вивчають і тим самим виробляють знання про український народ у планетарному вимірі.
Але належність українознавства до україністики не суперечить тому факту, що україністика функціонує як суміш знань, міфів, уривків продуктивного досвіду і містико-ритуальних, магічних дійств. Тому україністика не є наукою. Причому тільки українознавство, будучи джерелом забезпечення суспільства достовірними знаннями про Україну і світове українство, надає форми предметно-смислової сталості самій україністиці. Це означає, що україністика може бути пояснена і правильно витлумачена тільки завдяки українознавству як науці, котра має емпіричний і теоретичний рівні дослідження, що саме на основі українознавства створюється правдива інформація про людей, котрі цікавляться українством, у тому числі з метою створення оповіді (історії) про Україну й українців.
"Історик України" в цьому розумінні може бути або україністом, або українознавцем, залежно від ставлення до українського буття. Коли історик пояснює Україну, наприклад, на основі гегелівсько-марксистської "єдності і боротьби протилежностей" або в річищі хронологічно-есхатологічного християнсько-богословського розуміння, то в цьому випадку матимемо "україніста", тобто людину, котра з позицій неукраїнського ставлення до світу пояснює Україну.
Українознавство у даному аспекті специфічне саме тим, що на основі розуміння самодостатності (самостійності) українського народу може також створювати історію (оповідь) про Україну, але спираючись на філософську базу, суголосну українській культурі. Тож існує істотна різниця в тому, як пишеться історія України: на принципах, запозичених із різних зарубіжних учень, чи на ґрунті теорії українознавства, котра, як і всяка теорія, створюється внаслідок систематизації даних емпіричних досліджень. Проте безпосереднім узагальненням і систематизацією результатів емпіричних досліджень є не теорія, а концепція. Теорія прямо спирається на взаємозв'язок концепцій, що описують і пояснюють Україну. Але подібно до того, як організм не тотожний взаємозв'язку органів тіла, так і теорія не зводиться до суми всіх тих концепцій, на яких вона ґрунтується.
Дослідження І.Дзюби, П.Кононенка, В.Сніжка, Л.Токаря та інших сучасних учених показали, що теорія українознавства функціонує у суспільстві і як інтегратор українознавчих концепцій, і як логіко-структурна система, що осягає і виражає, по-перше, Україну як ідею і Батьківщину українців, по-друге, терен буття українців у світі, по-третє, взаємини України й українського терену з батьківщинами, теренами і національними ідеями народів спільного світу. Тому потрібно підтримати аргументацію П.Кононенка щодо твердження про існування підставних для теорії українознавства і його емпірико-концептуальних досліджень "ідейних констант". Перш за все, для українознавчої емпірії такими константами є "Земля і Небо, Дніпро (Дунай, Десна…) і Київ, ліс і поле, всі стихії Природи - рідної Матері й Долі людини (сім'ї, роду, племені)" [4, 26]. Для теорії ж українознавства на передній план виходить логічна структура, що утворює архетип "Україна - український терен - світи народів (світ людства)".
Безумовно, структура "Україна - український терен - світ народів" відрізняється від архетипу "народ - світ - безодня", що підставний у теорії української філософії. Але обидві логіко-теоретичні структури сумісні між собою і допомагають у межах теоретичних досліджень пояснити одна одну. Так, логіко-теоретична підстава української філософії орієнтується на дослідження українського народу як соціокультурного цілого, котре вирізняється серед інших народів якісно ("як?"), тобто своїм соціокультурним способом існування. Класичний тип "української людини" функціонує тут як єдиний образ мешканців України спільно із тереном українства. Тобто для української філософії теоретично і практично важлива ідентичність українців як народу. Тому поділ українців на "українських" і "в діаспорі", суттєвий для емпірико-концептуального українознавства, не є принциповим для теорії української філософії. Українознавство враховує теоретичну диференціацію українського буття на "буття в Україні" і "буття в діаспорі", де для одних Україна є безпосередньою Батьківщиною, а для інших - віртуальною Батьківщиною.
Існування України, як чинного факту, і віртуальної України, як чинного факту, підводить теорію українознавства до твердження: українство в діаспорі загалом має тенденцію до асиміляції із нацією, на території якої воно перебуває. Вивчаючи українство в Україні і поза нею, теорія українознавства стикається з філософською проблемою небуття українців, як не прикро це може сприйматися. Теорія та емпірія українознавства змушені тим самим досліджувати основи, обставини й умови, за яких українство можезвалитися в безодню невідомості й неіснування. Адже націєтворення на планеті продовжується, і його ніхто не спинить. Українознавство, таким чином, логікою своїх досліджень змушене вирішувати комплекс питань, пов'язаних із основоположним в українській філософії архетипом "народ - світ - безодня". Це означає, що підставна для української філософії логічна структура неявно (в теоретичному уявленні) присутня як елемент змісту архетипу "Україна - український терен - світ народів", за межами якого постає для всіх людей безодня невідомості й небуття.
Враховуючи це, можна стверджувати, що місце української філософії у структурі українознавства логіко-структурно визначається тим, що філософія встановлює начало українознавства, яким є український народ, насамперед, у своїй Батьківщині. Одночасно це начало розглядається у відношенні до свого довкілля, утвореного іншими началами - світами народів або "великим світом". Зрештою, це передбачає встановлення екзистенціальної межовості українського буття, границю того часопростору або терену, за якою існує не тільки неукраїнське, але й безодня неіснуючого.
Тому українознавство існує не тільки як наука, але і як філософське вчення, що методологічно і діяльно-предметно орієнтує всі дотичні до українознавства політичні, соціологічні, економічні й інші дослідження під кутом зору забезпечення самодостатності українського народу серед народів світу і в Україні як своїй природній і соціокультурно витвореній Вітчизні.
Література:
1. Велесова книга. - К., "Велесич", 1995.
2. Горський В.С., Кислюк К.В. Історія української філософії. - К.: Либідь, 2004.
3. Изборник Святослава 1073 года. Факсимильное издание. - М.: Книга, 1983.
4. Кононенко П. Національна ідея, нація, націоналізм. // Українознавство. - Ч. 1, 2005.
5. Кульчицький Олександр. Іван Мірчук - дослідник української духовності. // Збірник на пошану Івана Мірчука. - Мюнхен, Нью-Йорк, Париж, Вінніпег, 1974.
6. Поппер Карл. Відкрите суспільство і його вороги./ В 2-х т. - К., "Основи", 1996. - Т. 1.
7. Поль де Ман. Опірність теорії. // Антологія світової літературно-критичної думки. - Львів: Кальварія, 1996.
8. Розанов В.В. Люди луннаго света. - С.-Пб.: Новое время, 1913.
9. Сковорода Григорій. Повн. зібр. тв./ В 2-х т. - К., "Наукова думка", 1973.
10. Урядовий кур'єр, 21 травня, 2003.
11. Чижевський Д. Українська філософія. // Українська культура. - К.: Либідь, 1993.
12. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії. - К.: ІСДО, 1993.
Loading...

 
 

Цікаве