WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

історія української філософії, будучи аналізом філософськи значущої літератури, існує як схильна перетворюватися у міф легенда про українську філософію. Такий міф виникає завжди, якщо оповідь про філософію "відштовхується" від буття українського народу (ігнорує його), а тому спирається на яку-небудь гадку ("доксу"). Тому в межах історії української філософії завжди існує потреба протидіяти її міфологізації. Але вирішити таке завдання можна тільки тоді, коли існує теорія української філософії як інтерпретація структури архетипів українського світогляду і понять, що конкретизують, пояснюють та ідентифікують їхній зміст націокультурно.
Виникає у такому разі й суто прагматичне питання: навіщо потрібна історія української філософії, бо тривалий час (аж до спроби В.Щурата на початку ХХ ст.) українське суспільство обходилося без неї. Якщо відповідати на нього, спираючись на історію філософії, то формулюватиметься, як правило, просвітницько-споживацьке пояснення: мовляв, історія української філософії потрібна, насамперед, для підтримки української культурної традиції або для особистого культурно-освітнього збагачення. Проте ніхто з прибічників споживацького погляду на історію української філософії прямо не говорить, що на початку ХХІ ст. вони пропонують вирішувати проблеми взаємодії в системі: "народ - світ - безодня" на основі теоретико-філософських схем, наприклад, ХVІІІ - ХІХ століть. Тобто на основі архіву філософських знань, який текстуально можна розташовувати (каталогізувати) як хронологічно, так і безладно-прагматично, навряд чи обґрунтовано вирішуватимуться, наприклад, питання суспільної есхатології ХХІ ст., що постали перед Україною та іншими державами у формах глобалізму, наростання соціокультурної симуляції і мороку віртуальної реальності, властивого інформаційному суспільству. Загалом же можна стверджувати, що дехто в Україні прагне жити в суспільстві "Інтернету", але, задовольняючись філософськими схемами, які давно перебувають в архівах української та світової культури. До чого ж, чим старанніше ретроград "заглиблюється" в історію української філософії, тим значнішим в Україні стає брак філософсько-теоретичних знань про сучасну екзистенціальну ситуацію. Через це обскуранти в суспільстві провокують наростання можливості "нового Середньовіччя" або вірогідності створення "електронного тоталітаризму".
Загалом твори, які відбули у філософський архів, можна в наш час "інакше" прочитати й перетлумачити, але навряд чи доцільно шукати в них методологію українського буття і реалізації національних інтересів в умовах глобальних викликів і проблем. Тим більше, що нерідко філософський аналіз дійсності підміняється нині філодоксичною симуляцією, що "відроджує" історико-археологічну термінологію (наприклад, терміни: "клани", "олігархи", "меценати", "багаті допоможуть бідним" і т.д.) та пристосовує її для псевдопояснення сучасності, тобто для безпредметного говоріння. Та філодоксична симуляція в Україні функціонує не тільки як свідчення ретроградних прагнень типу "вперед до Київської Русі", але, перш за все, як засіб масового зомбування, в тому числі за допомогою псевдофілософських підручників. Філодокса особливо потрібна для політико-маніпулятивної влади в суспільстві над ключовими архетипами і поняттями шляхом введення естетичних оксюморонів типу: "прекрасні закони", "чудові рішення", "українцям потрібне прекрасне життя", "красива політика" і т.д. Отже, історія української філософії, взята без теорії української філософії, схильна міфологізуватися і перетворюватися на суміш різноманітних філодокс. Одночасно це викликає і нове питання: якщо розуміння історії філософії як літератури (оповідей) про філософію містить у собі багато суперечливого й міфопоетичного, то чи можлива тоді філософська теорія, адже вона також у літературно-текстуальному плані є одна з багатьох історій (оповідей).
Щоб відповісти на таке питання, очевидно, потрібно відновити у правах метод концептуального мислення, тобто мислення концептами або, як учив Г.Сковорода, символами, або "концентрами" (С.Єфремов та ін.), що є однією з прикмет української філософії у той час, коли більшість сусідів України використовували метод номіналізму або метод реалізму. Якраз під тиском, в основному, реалізму (спочатку томізм, а далі - гегелівсько-ленінський реалізм) концептуалізм був посунутий в Україні на периферію філософської думки, а у радянсько-соціалістичні часи був замінений переважно монізмом реалістичного логоцентризму, вираженого принципом "відображення" або ерістикою й антитетикою механічної еквівалентності.
Логоцентризм (в основному, гегелівського штибу) і "ленінська теорія відображення як теорія пізнання" відвернули увагу від того факту, що знання створюють люди не "в голові" і не як "відображення" чогось. Знання як знаково-інформаційне опосередкування людських взаємодій та відношень з'являються "посередині" між суспільством (народом) і світом, будучи одночасно мовно-теоретичними структурами взаємодій людей і речей. Архетипи і поняття, що утворюють ці структури, є і мірами дій для людей, і мірами речей. Зрештою, архетипи й поняття є означеннями різних аспектів світу як сущогоі єства, будучи при цьому тим теоретичним "серцем", або "центром", за Г.Сковородою, що упорядковує логічну структуру взаємодій у системі "народ - світ - безодня". Концептуальний метод, отже, вимагає визначеності у відповіді на питання про те, що утворює концепт, або архетип, теорії філософії.
Заодно це означає, що теорія української філософії концептуальна, тобто концентрична й антропоцентрична, в той час як раціоналізація гадки (філодокса) ніколи не буває концептуальною. Вона може бути або реалістичною, або номіналістичною, але в обох випадках - ірраціональною та нераціональною. Адже концепти, або концентри, є не що інше, як логічні "головні фігури", створені людьми для вираження речей і подій, ставлення до них, їх розуміння і сприйняття, а також для осягання співвідношення існування речей, їх значення і розуміння. Тому теорія української філософії, як показав ще у 2-й половині ХІХ ст. П.Юркевич, специфічна тим, що визнає неподільність осягання світу людьми, тобто пізнання його в єдності емоцій, почуттів, ума, понять розуму, волі, тобто цілком концептуального пізнавання.
4. Теорія української філософії і теорія українознавства
Мовлячи про те, що українська філософія концептуальна і є частиною українознавства як науки, а також виділяючи структуру "народ - світ - безодня" як вихідну в логіці теорії української філософії, маємо на увазі й те, що теорія українознавства, будучи структурним рівнем українознавства, також має власну логіко-структурну основу. Лише спираючись на цю основу, українознавці, як вчені-дослідники, вибудовують українознавство як науку. Наголошуємо при цьому, що мова йде саме про українознавство, а не про явище "україністики".
Україністи є віртуальним, хоча частково і формалізованим, співтовариством, або клубом, аналогічного "американістам", "германістам", "орієнталістам" тощо. Як в Україні існують "американісти", що захоплюються героями мексиканських серіалів, так і "україністи" можуть бути в Мексиці як любителі українських страв, а в Африці - як колекціонери писанок, у самій Україні - як збирачі археологічного посуду "трипільців" чи козацьких старожитностей і т.д. Безумовно, до україністів відносяться й українознавці, тобто наукові
Loading...

 
 

Цікаве