WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

створили. Пошук специфіки логіко-пізнавальних структур української філософії як теоретико-практичного виразу українського буття починається у середині ХХ ст. (В.Винниченко, Ю.Липа, І.Мірчук, В.Нічик, О.Кульчицький, В.Горський та ін.) і триває до нашого часу. Особливість його полягає в тому, що він набуває переважно історико-філософські форми, в межах яких фіксується значне коло архетипів, на основі яких функціонує теорія української філософської думки.
Враховуючи дослідження, проведені в цьому напрямку співробітниками Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Інституту українознавства МОН України, загалом доробок учених, що працюють у наукових установах України і в діаспорі, слід зазначити, що теоретико-понятійна структура української філософії, як вчення про суще (складне) єство (предметно визначене або оречене існування) українського народу, серед народів світу ментально і в цілому вибудовується на основі архетипу "народ - світ - безодня".
Підстава для такого висновку вбачається у багатьох чинниках, де головним є українське "язичництво", особливо твір "Велесова книга". Вона, згідно висновків ґрунтовних дослідників, створена приблизно в один час із введенням князем Аскольдом християнства на території Київщини. Далі, за князювання Святослава, християнство занепадає, але під кінець Х ст. реанімується князем Володимиром, поширюючися з Києва на Сіверянщину та інші землі античної України. До того ж, на давньоукраїнському Північному Причорномор'ї християнство вже було в ІІ - ІІІ століттях нової ери в грецьких колоніях, серед готів і частково, згідно оповідей Луки із Самосати, навіть серед скіфів і сарматів, тобто до готських завоювань.
Логіко-структурно, а це спеціально треба відзначити, світогляд "Велесової книги" принципово відрізняється від північноафриканського (християнського) вирішенням проблем світоустрою і людського життєбудівництва. Якщо в юдо-християнських аутентичних священних книгах говориться, що конструювання і руйнування світу та існування людей здійснюється Елогімом ("Двобогом", тобто богом-гермафродитом) [8, 31], то основоположним чинником світотворення з погляду "Велесової книги" є самодостатність народу: "Се оубо собьство нашіе пречіноу бя якове сва імяхом словесі обліцена дъяне" [1, 211]. Тобто "собісобство" є причиною самоіснування людей, котрі надають власній спільноті відповідне мовне означення, самоназву.
Одночасно "Велесова книга" стверджує, що творцем світу є Дажбог, котрий одночасно є і "Розум наш", що виявляється на зібранні громади (на віче). Отже, спільнота постає як чинник розумного світотворення, що означується як дія Дажбога, котрий розташував світ спільноти серед "безодні", яка є світлою й теплою, де "да імемо чісте душі во бъзех слішетессе во едін", а також те, що спільнота є "Дажбові вноуці (зрі: русе) ко уме, яко ж оум вьлік божьск есте едін со ны, а тому творяете а речашете со бъозы воедіне" [1, 137]. Отже, коли врахуємо "профанний" зміст "Велесової книги", а на основі якраз повсякденного (профанного) буття формується і функціонує мудрість як предмет і мета філософії, тоді дійсно базовим архетипом української філософії має бути зв'язка "народ - світ - безодня", де безодня - це не аналог греко-римського хаосу і не тотожна змістовно з ним логічна структура, а означення "відомої невідомості" та всього "видимого невидимого" світобуття праукраїнської спільноти.
Правда, коли згодом християнство, як писав у свій час М.Грушевський, "покрило" своїми філодоксичними схемами логіко-структурну конструкцію українського світогляду, базова структура останнього, тобто схема "народ - світ - безодня", збереглася, набуваючи інші вирази. Наприклад, у "Лабіринті" Х.Євлевича вона має "зворотний" вигляд у тому розумінні, що мудрість аналізується як результат взаємодії людей із світом в оточенні невідомості. Подальша філософія, а саме Т.Прокоповича, також виходить з того, що світ є "природне тіло", існуюче серед "ніщо", в якому людина є творчо-зв'язковою ланкою між частинами світу, представленими стихіями, природою і культурою. Якщо звернемося до ХІХ ст., то й тут бачимо, що засадничою підставою філософїї (М.Гоголь, П.Куліш і т.д.) є народ з його світом, оточеним невизначеністю безодні тощо.
Фундаментальною логіко-структурною підставою української філософії, отже, слід вважати архетип "народ - світ - безодня", де безодня - це та сама "деяка таємниця", про яку Г.Сковорода говорив як про таку, що вона визнається всіма народами. Тому теорія української філософії має ґрунтуватися на розгляді відношень типу "народ і його світ", "народ і безодня (невизначеність)", "світ (предметність) і безодня" та враховувати багато інших відношень, що логічно притаманні основоположній формулі теорії української філософії.
3.Теорія та історія української філософії
Визначення логіко-структурної підстави (засадничого архетипу) української філософії має конкретизуватися, як учив Г.Сковорода, "віце-фігурами", тобто системою понять, що утворюють її теоретичну частину. Українська філософія в цьому смислі, як і всяка національна філософія, ділиться на оповідь, або "історію" про філософію, та на філософську теорію. Але слід брати до уваги, що теорія також являє собою специфічну оповідь і тим самим - історію. Крім того, потрібно враховувати зміни, що відбулися в розумінні суті теорії. Річ у тім, що сучасне розуміння теорії мало схоже на свій первинний міфопоетичний смисл, який воно мало у давніх греків. Зазначимо, що в Українікиєво-руської доби смисловим еквівалентом поняття "теорія" було поняття "умоосяжність", на відміну від почуттєвого осягання подій і речей.
Розуміння умоосяжності (теорії) в давній Україні спиралося на міфологему роздвоєності людського зору, тому що тоді, внаслідок браку знання про фізіологію людини, припускалося існування в неї двох пар очей - "тілесних" і "духовних". Духовні очі, гадалося, невидимі, хоча саме вони умоглядно (теоретично) споглядають все те, що недоступне "тілесним" очам. Проте розуміння теорії у ХVІІ - ХVІІІ ст. у Європі, в тому числі і в Україні, змінилося у зв'язку із конституюванням сучасної науки, спертої на експериментальні методики дослідження. Якраз з того часу ширилася думка, що теорія є узагальненням результатів досвіду і досліду, утворюючою сукупністю логічних схем пояснення дійсності і обслуговування практики. Тепер же теорія, з погляду Поля де Мана, є не більше, ніж "вибірковий, водночас всеохопний перелік основних напрямків та публікацій у даній галузі, щоб синтезувати і класифікувати головні проблемні зони, привести до критичної програмної проекції рішень, що можуть з'явитися в найближчому майбутньому" [7, 480].
Отже, теперішнє тлумачення теорії значною мірою розмиває межу між досвідом і маніпулятивним повторенням, дослідом і містикою "пере - живання". Адже теорією, по суті, називається будь-який аналіз літератури під кутом зору майбутнього, тобто в плані всякого гадання про те, що має і що не має бути колись. Історія української філософії, як і всяка історія філософії, в цьому смислі постає оповіддю (літературою) про філософську літературу. Через це історія української філософії не може бути теорією української філософії, бо історія завжди являє собою в суспільстві безладдя уривків тлумачень творів філософів, а самі ці тлумачення причинно не пов'язані між собою. Через це
Loading...

 
 

Цікаве