WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

Українська філософія в структурі українознавства - Реферат

теперішніх україномовних підручників до цього часу гадають, що нібито засвоєння міфологеми Г.Гегеля, котра згодом була ще більше містифікована К.Марксом, Ф.Енгельсом, В.Леніним і Й.Сталіним, про існування "трьох законів діалектики" підносить людину на рівень "об'єктивності" розуміння "світового розвитку" (нині, правда, мовлять про "сталий розвиток", тобто про "нульовий" або "неіснуючий" розвиток, бо "стале" - це "незмінне").
Засвоєння "філософії" таких підручників автоматично навіює слабо навченому спеціалісту (жоден із українських вузів не входить у число 500 провідних вузів планети) ілюзію про те, буцімто після засвоєння "законів діалектики" він стає професіоналом у вирішенні проблем "всього світу". Тому й не варто дивуватися з того, що теперішні можновладні спеціалісти (випускники українських вузів 70-х - 80-х років ХХ ст.), котрі про філософію судять на підставі своїх філодоксичних візій, взятих частково з підручників, а частково з масових пересудів, публічно вимагають не менше, як "поміняти філософію" української спільноти. Тобто пропонують перемінити те, що вони не знають, але здавна відомо: "Незнання завжди претендувало на універсальність висновків та на нігілізм, зміст якого був руйнівничого, а не будівничого характеру" [4, 27].
Інший привід невизнання української філософії полягає у запереченні існування націй. Зокрема К.Поппер, учитель американського олігарха Дж.Сороса, який нині заснував в Україні жваво діючий фонд "Відродження", навчав: "Ідея про існування таких природних одиниць, як нація чи мовнії або расові групи, є цілковитою вигадкою" [6, 349].
Солідаризується, по суті, з таким поглядом на націю (народ) і та група теперішніх українських авторів, яка твердить, що існування народів (націй) є або вигадка українських інтелігентів ХІХ ст., або містична реальність, котра вимагає, щоб у неї тільки вірували. Твердження про існування якогось цілісного народу, з цього погляду, - прояв самохвальства інтелігентського мислення, яке все невідоме про людське оточення окремої особи уявляє й означує, як нібито всім відому націю з обов'язково вигаданими соціокультурними рисами.
Заперечення існування націй та їхніх соціокультурних відмінностей, по суті, означає визнання того, що не можлива ніяка національна філософія. В цьому випадку стає в нагоді твердження, згідно з яким, у світі буває лише космополітична ("універсальна") філософія. Проте така філософія можлива тільки як фантастичний феномен "вселюдськості", бо вона не може бути виражена ніякою "загальнолюдською" мовою. Всі мови, навіть функціонуючі як мови міжнаціонального спілкування, мають конкретне національне походження.
Разом з тим, уявлення про містичне (фіктивне) існування нації і тим самим про наявність денаціоналізованої філософії (навіть як загальновизнаної "ідеї філософії") створює інтелектуальні передумови для ігнорування в Україні української філософії. Найчастіше таке ігнорування представлене численними україномовними переказами версій ("впливів") переважно західноєвропейських авторів. При цьому залишається поза увагою та обставина, що переказ - це змішування різних національно визначених світорозумінь ("впливів"), котрі ніколи не бувають адекватні тенденціям української філософії. Будучи теоретико-практичним виразом світорозуміння й існування українського народу, вона має особливу соціокультурну визначеність. Заодно буває "козлогласна", за термінологією Г.Сковороди, ситуація, коли, наприклад, український претендент на знання грецької філософії, не знаючи грецької мови, гонористо пояснює українською мовою вичитані з російськомовних перекладів, приміром, тлумачення ідей та ейдосів у творах Платона.
Слід підкреслити, що основні "впливи" на різні "гавані" українського світорозуміння зосереджені, знову-таки, у підручниках з філософії, виданих для використання у вищих навчальних закладах. Дуже часто про український світогляд у них не згадується або згадується побіжно. Але саме він ментально, передусім, завдяки використанню української мови, постає основою переказу й тлумачення іноземної мудрості. Адже переказувати чуже і визнавати наявність його впливу в Україні означає і визнання самобутності української філософії, на яку вони неусвідомлено спираються під час тлумачення вчень грецьких, німецьких, американських та інших авторів.
Загальна ж специфіка світоглядної ситуації в Україні полягає в тому, що автори, які зайняті переказом запозичених і перезапозичених у закордонних учених філософських версій, як правило, не знають українську філософію. Проте, внаслідок самого факту проживання в Україні та засвоєння властивих їй соціокультурних архетипів, вони змушені керуватися світоглядно-філософськими основами української культури, уривками, почерпнутими з різних джерел у процесі соціалізації в українському суспільстві.
Разом із вказаними вище прямими способами уявного заперечення існування національної, в тому числі й української, філософії, мають місце і більш витончені способи. Йдеться не тільки про ототожнення філософії з науковим об'єктивізмом, отже про розчинення філософії в науковому позитивізмі, але і про тенденцію теоретичного руйнування філософії як "дружби з мудрістю" і перетворення її в аморфне "духовне осягання граничних підстав людського буття" [2, 6]. Саме у здатності людини визначати такі підстави, а також в окресленні нею "кола смисложиттєвих проблем", вбачається "неповторне обличчя власне філософії серед загального здобутку людської духовної та інтелектуальної діяльності (релігії, мистецтва, науки)" [2, 19].
Тлумачення української філософії у межах такого розуміння, на жаль, дистанціонується від самої філософії як теорії мудрості, обмежуючись, по суті, групою питань, що посилено експлуатуються тепер релігією (богослів'ям). Йдеться про твердження, у якому наполягається: "Проблема життя і смерті, свободи, необхідності, щастя, визначення сутності людини і міри її можливостей, досягнення людиною своєї мети у цьому світі; питання, що визначають зміст духовного життя людини, народу, нації, - ось коло філософських проблем, що виокремлюють специфіку цієї галузі духовної діяльності людства" [2, 19].
Схильність надавати філософії функцію встановлення "граничних підстав людського буття" і смислу "духовного" життя людини, під яким розуміється загалом релігійно-церковне ставлення до світу, якраз і вказує на приховані спроби підмінити українську філософію набором різних, переважно правдоподібних, фантазій про смисл і граничні підстави буття людини. Це видно з того, що з кола життєсмислових питань виключаються питання світобудівництва, особливо питання про світове начало. Вирішення цьогопитання принципово важливе, бо філософія завжди вбачала і вбачає начало у світі, в той час, як міркування про "граничні підстави" передбачають єзуїтське визнання "вірогідно істинним" найдикіше невігластво людей. Тому й не дивно, що прихильники "граничних підстав" предмет філософії пов'язують не з дослідженням багатоманітності життя людей, а з тлумаченням його в релігії, мистецтвах і науці, отже, в річищі філодоксичних міркувань про "чисту об'єктивність", утворену синтезом релігії, мистецтв і наук, що представляє не філософію, а теософію. Підміна філософії теософією створює в уяві можливість розглядати українську філософію не як теоретико-практичний вираз буття українського народу, а тільки як "буття філософії (якої? чиєї?) як
Loading...

 
 

Цікаве