WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

ХІІ і битву під Полтавою…
У підручнику з біології досі посилаються на авторитет Ломоносова, Павлова, Сєченова, але - жодного абзацу про українських учених.
Навіть учителі не можуть розв'язувати деяких задач і прикладів, а кількість термінів та фахових викладок така, що є непідвладною і фахівцям з вищою освітою. І це не тільки у сфері біології. Ось підручник з російської літератури для 10 класу. Пани М.Теплинський і Ю.Султанов, за згодою працівників МОНУ, рекомендують вивчати школяреві критику, поезію, прозу, драматургію І.Тургенєва, І.Гончарова, М.Чернишевського, М.Некрасова, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Ф. Достоєвського, Л.Толстого, В.Короленка, А.Чехова і весь літпроцес 2-ї половини ХІХ ст. Як філолог я стверджую, що такий обсяг опанує не кожен студент. А це - тільки один з багатьох предметів навчального плану для загальноосвітньої школи. То для кого пишуться такі підручники? І хто благословляє їх до життя?
Більше того: де ж наші вчені, педагоги, які зобов'язані визначати обсяги і характер знань на основі наукових критеріїв, у тому числі як щодо змісту, так і щодо кількісних параметрів освіти?!
Почнемо з елементарного: скільки часу має бути в розпорядженні вчителя і учня для оволодіння курсами з вітчизняної історії, літератури, культури, географії та зарубіжних країн поокремо і - разом, а також для вивчення державної та іноземних мов?
Маємо на увазі і кількісний вимір, і методологічний. А саме:
1. Скільки необхідно годин, щоб вивчити всю світову історію, літературу, культуру, чи це можливо практично?
2. Чи це виправдано методологічно? Адже таке завдання є непосильним навіть магістрам, а то й професорам. Які правові й моральні підстави піддавати дітей освітньому терору?
3. На якій підставі ведуть ті курси вчителі чи викладачі, які не мають відповідної спеціальної освіти, а тому, природно, не мають і прав викладати такі штучно вигадані предмети, як "світові" (неодмінно світові, ми ж - глобалісти) історію, літературу, культуру? Не мають - і з суто формальної точки зору. І, зрозуміло, науково-методологічної та методичної: учитель фізично не може оволодіти світовим огромом матеріалу (як правило, без знання мов, реального життя тисяч народів, без критеріїв відбору матеріалу для вивчення). А головне: яка мета профанованого псевдовивчення тих історико-культурних масивів та ще й у відриві від процесів в Україні?
Тут знову і постає питання: яка мета і, відповідно, змістовна наповненість освіти? Який шлях до мети?
У мотиваціях обраного шляху стало дивовижною модою посилатися на зарубіжний досвід. Даремно посилатися, бо ні Сократ з Августином, ні Каменський з Локком чужим досвідом вітчизняного не витісняли. А українські інтерглобалісти так і не повернулися обличчям до Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та Іларіона, Л.Барановича і Г.Сковороди, П.Могили, І.Котляревського, навіть Т.Шевченка, О.Потебні, М.Максимовича, К.Ушинського, а тим самим - і до свого народу.
Читаємо й аналізуємо анкети. 47% школярів твердять що не мають вітчизняного ідеалу; 43% не бачать ідеалу в особі своїх учителів; понад половина молоді воліла б жити не в Україні, а за кордоном.
Чи проаналізували цю трагікомічну статистику працівники АПН, педагогічних кафедр ВНЗ та управлінь освіти й науки?.. І чи стали на шлях відновлення великої вітчизняної традиції, чи розпочали реально співпрацювати з усіма ланками освіти у сферах як теорії, так і практики?
VII. Досвід: теорія і практика
Це тим актуальніше, що питанням питань є вивчення й поширення справді інноваційного досвіду, адже він у нас є, але належним чином і не вивчається, і не підноситься. Тут можна почути мало не розпачливе: як-то - не і не? Та ось у численних статтях чи й монографіях пишеться про сотні шкіл, педагогів, названі вони і в доповіді Міністра. Добре, що названі! Але за якими критеріями зроблено той вибір?
Коли були школи чи праці С.Русової, К.Ушинського, Г.Ващенка, Я.Яреми, В.Сухомлинського, В.Захарченка, то їх знали, до них їхали, як на прощу: там здійснювався цілісний інноваційний комплекс виховання й навчання на засадах цілісної концепції. Чи є в нас воістину інноваційні заклади? Чи створили свої школи кілька десятків названих педагогів?
Респонденти анкет з усієї України і зарубіжжя відповідають: були і є! Зокрема, такими є: УГЛ Національного університету імені Тараса Шевченка (директор Г.С.Сазоненко) і ліцей бізнесу в Києві (директор Л.І.Паращенко), український НВК у Сімферополі (директор Н.І.Руденко) і школа-гімназія у Львові (директор Г.В.Лопушанська), гімназії на Чернігівщині і в Кривому Розі, в Тбілісі і в Ризі, у Башкортостані, Казахстані і Придністров'ї; школи у Чернівецькій області (П.В.Осколов, Т.А.Мінченко); десятки шкіл українознавства у США і в Канаді, маємо прекрасні надбання у сфері не лише інновацій, а й синтезу народної та академічної педагогіки.
Прикметно: досвід названих українських закладів став вагомим чинником у розвитку освіти як вітчизняних, так і зарубіжних виховних і навчальних інституцій. При цьому і в сфері навчальної роботи, зокрема технологізації освітньої сфери, і в галузі наукових досліджень, та, що особливо важливо, в створенні сучасної концепції, теорії й практики виховання.
Особливо важливо, бо, як це не дивно, науково розробленої системи національного виховання, вважають педагоги, ми в республіці не маємо. Звідси й наслідок: від впровадження до ігнорування (а то й торпедування українознавства) та до повзучої реанімації ідеології старої імперської школи. В руслі цієї ідеології і культивується не постулат І.Франка: коли хтось вгрузає душею і помислами, інтересами в ґрунт буття рідного народу, а дивиться на світ з висоти загальнолюдських проблем, то при цьому націоналізм і інтернаціоналізм ані крихти не суперечні, - а постулат малоосвічених або лукавих інтерглобалістів, для яких манією-метою є безплідний космополітизм, відчуження від рідної землі і людини не тільки в підручниках, а й у житті. Абсурдним надбанням стає порожнеча душ. Українці стають старцями, схильними брати у всіх і все, але не спроможними ділитися своїм, бо нема чим. Як писав П.Тичина, "все можна виправдати високою метою, тільки не порожнечу душі".
Учасникам Світового форуму українців (серпень 2006 р.)Інститут українознавства запропонував відвідати терен колишньої трипільської цивілізації. Вони прийшли в захват: маємо таке загальнолюдського значення багатство! - і водночас - у подив: чому Кам'яна Могила, мізинська культура, трипільська та інші праукраїнські культури не стали основою вивчення історії і цивілізації культури, етносу, нації і держави? Адже це може сприяти поглибленню почуттів, розширенню обріїв мислення. Натомість зведено в культ все іноземне, до того ж те іноземне вивчається не в паралелізмі з вітчизняним, а окремо, як щось первісне і вище.
Кожен народ дивиться на світ з глибин своєї Землі та висоти свого Неба. Ми ж хочемо звести Батьківщину як Храм демократії і свободи, права і справедливості, оцінюючи все чужими мірками. І це за умови, що наші визнані авторитетні заклади поклали в основу кредо: школа готує не професіоналів і не
Loading...

 
 

Цікаве