WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

характером виховання. Життєва основа - сім'я. Педагогами виступають батьки" (Історія української школи і педагогіки, с. 729). Мета - всією системою виховання-освіти пізнати закодовану природою трансцендентну сутність дитини й засобами освіти відгранити природний феномен: забезпечити розвиток біологічного індивіда в соціокультурну індивідуальність - носія родових, етнонаціональних, державно-політичних, а паралельно - й першоцивілізаційних основ.
До садка чи школи приходить уже запрограмований і певним чином спрямований індивід особистість. Виростити його, підняти до рівня освіченого можна лише на основі пізнання природних індивідуально-родових першооснов того індивіда. А це означає: спочатку зрозуміти його життєвий код, покликання, а звідси - обов'язок батьків (сім'ї) пізнати рівень внутрішнього розвитку дитини. Координований процес пізнання й самопізнання, творення (світу, життя) й самотворення дитини - ось вища мета взаємодії сім'ї (роду) і виховного, а згодом - і навчального закладу. І так - від колиски до всіх етапів життєдіяльності. А це означає, що ідея школи-родини не так адміністративно-формальна, як філософсько-гуманістична, соціокультурна. І саме це має визначати концепцію освіти - як гуманістичної, правової, демократичної, національної суттю і формами системи.
Як зазначають автори анкет, саме такої концепційності вони не бачать ні в багатьох офіційних документах, ні в працях науковців, зокрема дипломованих академіків, професорів, працівників ВНЗ. І це реально позначається на всіх явищах теорії і практики освітянського життя. Найперше, як це не прикро, на засадничих освітянських документах.
Приклад - рішення Другого освітянського з'їзду, щодо яких делегати вносили понад 2,5 тисячі доповнень та поправок, зокрема в плані посилення гуманістичних, демократичних, національно-державних орієнтирів та пріоритетів, і особливо - україномовного та українознавчого наповнення змісту освіти. Однак, як бачимо, вони були зігноровані. Практично дезавуйована концепція національного виховання. Інноваційні ідеї потоплені в традиційних формулюваннях старої соціально-політичної системи. Адепти радянської школи стали на шлях реваншу.
Ще приклад тому - основоположний освітянський документ - державний стандарт. Нагадаємо: свого часу Наполеон видав не тільки правовий кодекс, а й указ про французький державний стандарт освіти. В нього він включив… 10 предметів. Закладам дозволялися варіанти, але головних було 10.
Ми перемогли цю Європу і кількісно: у нашому ДС дітям пропонується майже 30 предметів. І то - лише "основних"! Маємо й масу додаткових. Чи хто рахував, скільки на дитячі голови й душі випадає випробувань, пов'язаних лише з ознайомленням із матеріалами, що їх необхідно вивчати?! І коли б справа лише у кількісних вимірах. Ми заслухаємо детальний аналіз цього компонента української освіти, тому зазначимо лише таке: і неозброєному оку помітний нічим не виправданий перекіс у бік природничо-технічних предметів і щодо їх кількості, і щодо відведених на суспільно-гуманітарні предмети годин. Навіть у середній школі гуманітарні предмети стоять малозахищеним острівцем.
Ще гірша ситуація у ВНЗ: коли за старої системи на суспільно-гуманітарні дисципліни відводилось не менше 37% навчального часу, то нині у деяких закладах вони чи й сягають 7%. При цьому, скажімо, іноземні мови вивчаються і в школі, і у ВНЗ, а державна - українська - лише у школі. У зв'язку з цим у ВНЗ обов'язково вивчаються курси країнознавства (залежно від мови). Українознавство ж не вивчається. Щоправда, в ДС, затвердженому Кабінетом Міністрів України 5 серпня 1998 р., поряд з українською мовою, історією, світовою історією стояло й українознавство. Однак його практично вилучили з інваріативної частини, розширивши ДС за рахунок не лише світової (звичайно ж, світової!, про що у нас мовитиметься далі) історії, культури, літератури, географії, а й футболу, християнської етики (про що також будемо говорити) тощо.
Виходить, що для частини керівних функціонерів усе в світі важливе, окрім сімейно-родового, етнонаціонального, державницького, мовно-культурного українського світогляду.
Але чого не зробиш заради "вищої" - інтерглобалістської мети! Було б тільки що віддавати, бо, коли візьмемо навчальні і виховні програми та підручники, побачимо, що рідну історію, культуру, навіть природу, сім'ю, націю і державу - ми вже майже відчужили від себе…
VІ. Отже, про підручниково-програмне забезпечення ДС.
Пригадую 1987 рік. У час іспиту з української літератури я запитав заочників - працівників дитячих садків Дарниці, які твори українських письменників вони використовують у виховній роботі. Вони відповіли: "Садок вишневий коло хати" Т. Шевченка та уривок із "Сивої ластівки" Б.Олійника. "Чому ж так мало, - запитав я. - Адже наша література багата, ви що - не любите її?" "Любимо, - відповіли виховательки. - Однак програми для українських дитсадків присилаються з Москви, і ми не маємо права їх змінювати".
Хвалити Бога, гадалось, тепер має бути інакше! Не так сталося, як гадалося.
Беремо випущені вже в суверенній Україні програми та підручники, й ось яку картину помічають респонденти анкет:
1. Багато змін хіба що в стилістиці фраз та в заміні СРСР на СНД і Україну.
2. Коли керівниці міжнародних жіночих організацій звернулися до Президента України з протестом проти витіснення українознавства з інваріативної частини ДС, а нерідко й переслідування його, заступник міністра В.Огнев'юк, не кліпнувши очима, навіть від імені Президента нахабно відповів: це тому, що в Україні всі (наголошую, всі!) предмети є українознавчими…
Нагадую: у ВНЗ вивчаються не лише іноземні мови, а й відповідні країни. І це нормально! Але чи нормально, що в державних закладах не вивчається державна мова і ще й тому не вивчається "Українознавство"?
Ми готуємо народну інтелігенцію чи лише вузьких спеціалістів, а то й місіонерів чужих держав?!
Тому пора подивитися правді у вічі: наскільки змістовними, професіональними й українознавчими є всі предмети.
Не лише учасники опитування, а й широка громадськість одностайна: а) підручники в Україні здебільшого сухі й нецікаві; б) переважна більшість з них - не гуманістичні змістом і пафосом; в) а також насправді є не українознавчими.
Не говоритимемо про помічені журналістами курйози типу: "Свійські тварини дають людям м'ясо, молоко… мед", а "також про те, що в деяких підручниках автори плутають знамениту "Руську правду з "російською", "Річ Посполиту" з "мовоюпосполитою", а в "Ілюстрованій енциклопедії для дітей" один з батьків знайшов біля тисячі (!) помилок…
Подивимось на зміст і форму підручників.
Ось І - ІV класи. Тут, до речі, один з предметів називається "Я і Україна". А чи є у ньому якщо не Україна, то хоч би дитяче "я"? Назва предмета запозичена з програми українознавства НДІУ МОН, але трансформована до невпізнанності: у програмі предмета знаходимо не Україну і не дитячий український світ, а мішанину природознавства з елементами етнології, вульгарно спрощене тлумачення образу історичної Батьківщини. Печально, але не лише у програмі цього
Loading...

 
 

Цікаве