WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

рівні розробки теоретико-методологічних проблем дійсно наукового українознавства, і на засадах та змісті навчальних програм, підручників та посібників, досліджень з теорії і практики освітянської життєдіяльності. До того ж часу, коли Україна гибіла в ярмі імперської псевдопедагогіки та змушена була формувати манкуртів, лукаво іменованих інтернаціоналістами.
Знання українських традицій Г.Сковороди і Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, Б.Грінченка, К.Ушинського помножене на найпрогресивніший досвід Європи й Америки давало змогу С.П.Козаку підносити українську думку і практику на рівень патріотично-гуманістичних інновацій, створити свою школу новочасного українознавства, надзвичайно яскраво виражену і в високоавторитетному (редагованому ним) журналі.
У червні 2006 р. відбувся ІV з'їзд освітян США, де в доповіді голови Шкільної Ради академіка Є.Федоренка й у виступах представників понад 250 шкіл українознавства (матеріали з'їзду подаються в 3 - 4 номерах журналу "Українознавство") переконливо малювалася картина титанічної роботи освітян і по наданню знань, і у сфері виховання, і щодо збереження й розвитку національної ідентичності як найефективнішого засобу формування гуманістичного світорозуміння. А це, наголосимо, особлива сфера збереження й розвитку нашого і сучасного, і майбутнього: на підтвердження достатньо нагадати, що в Канаді на середину ХХ ст. було 1,5 млн. етнічних українців, а в Російській Федерації - 12 - 16 мільйонів. Нині в Канаді - 640 тис., в Росії - до 3 мільйонів. Асиміляція жере без воєн і голодоморів. Зберігає присутність етносу в світі лише освіта. Як засвідчує видання Шкільної Ради США 2003 р. "П'ятдесятиріччя Шкільної Ради при українському конгресовому комітеті Америки", це школи українознавства, котрі постійно відповідають на виклики часу все настійливішим поглибленням та оновленням змісту освіти, її методології. Наголосимо: завдяки поглибленню змісту й піднесенню методології освіти, бо саме це набуває вирішальної ваги і в Україні.
Причина зрозуміла: як говорилося в "Концепції національної системи освіти" (1991) П.П. Кононенка (див.: Історія української школи і педагогіки. Хрестоматія. К., 2003), оновлювана Україна, уже не як провінція чи колонія комуно-імперії, а як суверенна держава, потребує адекватного оновлення й системи освіти та педагогіки. Як виклик часу і була обґрунтована концепція, згідно з якою українська система освіти мала стати демократичною, правовою, гуманістичною і національною, спиратися на принципи єдності виховання й навчання при домінуючій ролі виховання; на принципи традицій і новизни, патріотизму, гуманізму, професіоналізму; народної і академічної педагогіки; вітчизняного і зарубіжного досвіду; змісту і адекватних форм.
Інтегруючими феноменами всіх ланок освіти - школи-родини, дошкільних установ, середніх і вищих навчальних закладів та всіх навчально-виховних предметів - мали стати державна українська мова й наукове українознавство.
Початок 90-х років, як свідчить Програма "Україна ХХІ століття. Освіта", ознаменувався активним творенням національної школи, найперше у сфері методології, а на її основі - активними пошуками інноваційних сутностей і змісту та форм виховання й навчання, а також створенням інноваційних закладів, якими, зокрема, стали Український національний гуманітарний ліцей у Києві та ліцеї при Донецькому університеті, у Сквирі, в Кривому Розі, НВ-комплекс у Сімферополі, Києво-Могилянська й Острозька академії, кілька університетів та сотні гімназій.
Заясніли привабливі перспективи.
Але тенденції до реанімації старої державної системи й ідеології інспірували рецидиви віджилої ідеології в системі освіти. Ми стали повертатися у 80-і, а то й у 70-і роки, коли панували орієнтири на класовість, партійність і псевдоінтернаціоналізм, особова й національна деперсоналізація неминуче зумовлювала деморалізацію, а фальшивий інтерглобалізм неухильно стимулював як згубну денаціоналізацію, так і загрозливу люмпенізацію і суспільства, й освіти.
Освіта і наука стали іграшками в антинародній ідеології комерціалізації, технократизації та ринкової агресії і, як наслідок, маємо гуманістичну кризу та девальвацію національної особовості. Різко окреслилась прірва між новаторами і консерваторами та між теорією і практикою. Намітився процес згубного спрощення освітніх процесів та категорій.
Прикро й печально, однак численні педагоги і в анкетах виявляють нерозуміння навіть таких понять, як концепційність та національність, інноваційність та змістовність освіти, а відтак - і принципів критеріальності оцінювання її результатів.
Закономірний наслідок - підміна гуманістичних пріоритетів технократичними, а справжнього дитино (людино)-центризму - патетичними гаслами про визначальну роль у навчально-виховному процесі учня (студента). Загалом пішла хвиля прокламування не лише алогічних, а й абсурдних, спекулятивних, педагогічних "інновацій".
Достатньо нагадати: тисячоліттями визначальну роль у процесі становлення людей відігравали батьки. Діти були найголовнішою турботою батьків, отже вони і визначали виховний процес. Аналогічно і щодо навчальних закладів: навіть коли вчителі (педагоги) не гребували запозичувати досвід (розум) дітей - і тоді вони були ведучою силою системи. Учитель (професор) був, є і буде визначальною постаттю виховного й навчального процесу - як у системі людського організму таку роль відіграють серце та інтелект, а в суспільстві - інтелігенція.
Інша справа, що взаємодія дітей і батьків, як і взаємодія поколінь, має визначатися не віковими чи ієрархічними підходами, а ідеологією взаємовпливу, бо ж в основі лежить не протилежність, а спільність інтересів, вирішує не декретований (становищем), а реальний авторитет. До того ж справжніми вчителями дітей є не обов'язково дипломовані фахівці. Найпершими вчителями поколінь (при тому - і в добрі, і в злі) за самим законом природи є батьки. З огляду на все те, у Концепції національної системи виховання й навчання система їх реалізації визначала й структурні компоненти: найперший - школа-родина (материнська школа), далі - дошкільні виховні й середні та вищі навчальні заклади. Особлива роль у цій цілісності належить школі-родині. Особлива, бо саме на щонайраннішій стадії дитинства і заявляє про себе закон природи, і на його основі формується характер людини. Отже, тут виявляють себе джерела вирішальної ролі в освіті концепції людини (дитини).
Ще один привід для непідробної радості: нещодавно було оголошено, що МОН розроблено концепцію школи-родини, а, крім того, така школа вже функціонує мало не в усіх закладах освіти: там діють, мовляв, батьківськікомітети і ради, батьки ходять на уроки тощо… І це при тому, що у Концепції національної освіти, поданій на початку 90-х років ХХ ст., говорилося: у структурі системи національної освіти на чільному місці має бути "материнська школа" (школа-родина), а оскільки "її концепційна засада - це висновки науки: фізичний генотип людини (ДНК) формується в лоні матері, розвивається залежно від умов соціально-природного середовища; духовний - у віці до 7 років, його феномен зумовлюється
Loading...

 
 

Цікаве