WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

Українська освіта у світовому часо-просторі - Реферат

"Необхідність своєчасного і правильного реагування на виклики епохи потребує нової парадигми освіти". Тим більше, що в реалізації цієї парадигми є чимало проблем. Свою позицію міністр аргументував тим, що при всіх незаперечних здобутках українське освітянство виявляє не менш очевидне відставання від розуміння вимог часу і відсутність належного на них реагування.
Є тому й об'єктивні причини: недостатнє фінансування, матеріально-технічне й інформаційне забезпечення виховних і навчальних закладів; украй несприятлива демографічна ситуація; брак підручників і належного кадрового забезпечення. Кризові тенденції в розвитку села зумовлюють і кризові симптоми сільської школи.
Проте безпідставно шукати причини кризових явищ лише у зовнішніх обставинах. Наявні елементи низького професіоналізму та формалізму у вихованні й навчанні. Частині освітян перешкоджає досягти успіхів недостатня ініціативність, а то й невластива справжнім педагогам та управлінцям-реформаторам відсталість. У систему освіти проникла навіть короста хабарництва. І з вини педагогів не дістають належних знань, а тому не стають конкурентоспроможними, сільські школярі.
І все це за умови, наголошує С.Ніколаєнко, що "українське суспільство повинно постійно навчатися, а не тільки брати уроки. Для цього сучасна школа має співпрацювати з сім'єю, церквою, іншими суспільними інституціями. Така співпраця допоможе в реалізації нових завдань: виховання гідного громадянина своєї країни, який усвідомлює свою належність до неї та пишається цим, розуміє свою етнічну відмінність від представників інших народів, любить свою землю, мову і культуру, дбає про її поступ і готовий до оборони її від чужих посягань. Він переконаний, що найповніший розквіт нації можливий лише у власній державі. У зв'язку з цим, усвідомлює закономірність створення і зміцнення власної держави…". Природно, що "начальним лишається питання докорінного поліпшення виховної роботи з дітьми, учнівською та студентською молоддю, - говориться в Рішенні Колегії МОН, - посилення виховного потенціалу навчальних предметів, насамперед української мови і літератури, історії і географії України тощо".
Не можуть не приваблювати акценти Рішення, з якими повністю солідаризуються тисячі учнів, батьків, педагогів: необхідно "внести зміни до Концептуальних засад розвитку педагогічної освіти України, її інтеграції в європейський освітній простір"; "забезпечити реалізацію чергового етапу переходу основної школи на новий зміст освіти…".
ІV. Проблеми однодумності і поляризації
Радіти б факту солідаризації, та саме з цього приводу в тисячах анкет фіксуємо дуалізм поглядів: і однодумність управлінського апарату та освітянської громадськості, і неприховане протистояння. І, зауважимо, не в дрібницях, а саме в питаннях змістовних, принципово-засадничих.
Аналіз переконує, що найпершою позицією зіткнення стає проблема: що вкладаємо в поняття освіта, у його зміст та, відповідно до цього, - в мету освіти. А відтак - чи розрізняємо, чи ототожнюємо зміст і мету (покликання) освіти з формами, засобами і методами досягнення її.
У численних анкетах зазначається: давно усвідомлено, що освіта - це виховний і навчальний процес, у ході якого дитина підноситься до висот гуманістичної і політичної культури шляхом виховання її світогляду, ідеалу й характеру, надання дитині знань у цілісній ланці домашніх і державних виховних і освітніх закладів, починаючи з дошкільного віку. Тому саме цій меті мають бути підпорядковані концепція освіти, державний стандарт, програми й підручники, система підготовки й перепідготовки педагогів, а відтак - і аналіз праці та підсумків діяльності виховних і навчальних закладів, критеріїв і рівнів успішності учнів та студентів як реального показника змістовності та якості нашої освіти.
Чому ж тоді при визначенні напрямків та підсумків діяльності беруться до уваги не зміст і мета, покликання освіти, а тим самим не рівень патріотично-фахової підготовки, а суто формальні чинники, хай загалом і вагомі, проте не фундаментальні в освіті, а прикладні? Як, до прикладу, на прес-конференції директора Інституту інноваційних технологій і змісту освіти та представників МОН на тему: "Підготовка до нового навчального року: науково-методичне забезпечення навчального процесу закладів освіти України", на якій практично не аналізувалися ні інновації, ні зміст освіти. Не випадково, зазначають освітяни всієї держави, до всіх типів звітів органів управління ставиться вимога лише цифрових показників і не говориться про зміст і мету, про державний стандарт, про програми й підручники; більше йдеться про формальні, а не критеріально-якісні підсумки освітнього процесу. І аналогічно: говоримо про навчання, а практично ігноруємо зміст і процес виховання, через що навіть не ставиться питання про рівень гуманістично-патріотичного світогляду, про наслідки освітньої діяльності: рівень виховання громадянських принципів та переконань, національно-державницьких гуманістичних ідеалів.
Отже, постає строкато-барвиста завіса на сцені театру життя: чимала кількість відмінників і переможців олімпіад, комп'ютерів і сайтів, гуртків для "обдарованих" і модно названих ліцеями, гімназіями, коледжами шкіл… Але що за всім тим?!.
V. Реальний стан рівня освіти та його причини
Звернемося до свідчень тисяч анкет.
Вже говорилося, що абсолютна більшість респондентів, вибираючи між оцінками рівня освіти "високий, середній, низький", делікатно ставлять оцінку "задовільний". Це не означає, що вони не бачать явищ високого рівня. Бачать. І в Україні - найвищого рівня сучасності (інноваційності) садки, школи, ліцеї, гімназії, ВНЗ, і в закордонних діаспорах. Ще говоритимемо про вітчизняні маяки. Та одразу повідомимо: за межами України діє майже 400 українознавчих освітньо-науково-культурологічних центрів. Є прекрасні заклади в Польщі і Грузії, Словаччині, Литві і Молдові, Придністров'ї, Казахстані і Башкортостані, в Австралії і Канаді.
Приклад - освітньо-українські процеси в сусідній Польській Народній Республіці. Ще в 90-х роках ми ознайомилися з станом виховання й навчання в школах, гімназіях центральних і північно-західних областей держави, а також у ВНЗ Кракова і Варшави. Умови були непростими, але рівень української освіти був високим. Не випадково ж у кращі українські заклади віддавали своїх дітей і польські родини.
І щастя, що доброю школою українознавства, стала тоді кафедра філології Варшавського університету. І цілком закономірно: її завідуючий - професор, академік Степан Петрович Козак добре знав не лише всі боки життя, а й стан та проблеми освіти в Україні. І не тільки: відомий педагог і вчений, С.П. Козак тривалий час працював у провідному - Едмонтському університеті Канади, творчо спілкувався зпедагогами та вченими УВАН із Наукового товариства ім. Т.Шевченка, з Шкільною Радою (голова - академік Євген Федоренко) та сотнями шкіл українознавства у США (а відтак і Канади, Австралії), а завдяки цьому виконував рідкісну місію - і координації зусиль педагогів та вчених України й діаспори, і узагальнення та поширення їхнього досвіду.
Усе те позначилося і на
Loading...

 
 

Цікаве