WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні - Реферат

Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні - Реферат

самопізнання в гуманітарній науці України йшов шляхом наростаючої диференціації. Самопізнання й самотворення зводилися переважно до розрізнених знань, що відтворювали грані людської сутності та дії стосовно лише певних галузей життєдіяльності.
Але такий односторонній підхід рано чи пізно мав привести до суттєвих втрат не тільки в логіці науки, а й у суспільній свідомості. І, як наслідок-нечіткість ідеологічних концепцій, невизначеність цілей, завдань та головних напрямів дії на всіх рівнях спільноти.
Не так давно це "переконливо" засвідчив один із "модних" нині політологів і коментаторів телебачення, який на власне риторичне запитання: "А що таке національна ідея?" - стверджував, - "це, щоб нація була найбагатшою, найсильнішою, найславнішою, найпривабливішою(?)".
Тож з кінця XX ст. для української гуманітарної науки, як ніколи раніше, гостро постає проблема синтезу знань про людину й народ України. Саме потреба в цілісних системних знаннях, виробленні єдиної методології процесу (процесів) пізнання й самопізнання та формування більш високого (системного) рівня свідомості громадян України обумовили й творення нової синтетичної науки, яка розвивається тепер як "Українознавство".
І саме тому, ведучи мову про підвалини громадянського суспільства, у першу чергу маємо подбати про розвиток українознавства як цілісної науки про український народ і таку універсальну форму його буття, зокрема, як громадянське суспільство.
Та сказане аж ніяк не означає (як це декому здається), що відтепер усі галузеві науки (історія України, мово-, літературознавство, фольклористика, природознавство, філософія, педагогіка, психологія та ін.) втрачають свій сенс і, що їх пропонують замінити якоюсь меганаукою. Синтез знань може відбуватись лише на основі все більш глибокого й детального пізнання всіх складових цілого.
Але й процес диференціації знань такою ж мірою потребує й буде все більше потребувати єдиного підходу, творення єдиної методологічної основи пізнання. Це особливо відчувається в наш час, коли перед гуманітарними науками в Україні постали не тільки надскладні й суперечливі питання власного вибору, а й робляться все відчутніші спроби ззовні спрямувати їх розвиток в русло, яке пролягає в стороні від проблем самопізнання й усвідомлення національних інтересів.
Тепер уже відкрито й все наполегливіше нам радять не займатись самопізнанням і ні в якому разі не включати вивчення доробку науки українознавства в освітні програми та навчальні плани (13).
І чи не з оглядкою на подібних "дорадників" так повільно повертаються наші державні та управлінські структури. Бо й після 5 серпня 1998 (коли було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України про включення українознавства до державного стандарту освіти) українознавство залишається за межами навчальних планів. Найпарадоксальнішим і трагічним у всьому цьому постає той факт, що головними супротивниками утвердження науки самопізнання тепер виступають і ті, хто мав би максимально сприяти цьому, зокрема, представники Інститутів народознавства й мистецтвознавства, фольклористики та етнології АН України.
Невідомо з яких побуджень та мотивів (чи не розуміння проблеми; сутності методу диференціації й синтезу в науці; відомчої обмеженості чи з політичного несприйняття), але саме в трактовці представників цих закладів робиться спроба подати українознавство як механічне поєднання знань усіх галузевих дисциплін, як своєрідну зміну форм однієї й тієї сутності. А цього в науці, якщо вона дійсно наука, в принципі немає й бути не може.
Нині все відчутнішим стає натиск людей "зі сторони" й на мовні підвалини нашої національної громадянськості. При цьому застосовується давно випробуваний метод протидії адекватному розвитку української літературної мови - "розхитування" її "несучих стовпів" та оберегів шляхом посіву сумнівів, фальсифікацій, а то й нічим не прикритої брехні щодо ролі в мовотворчому процесі Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, І.Нечуя-Левицького та ін. Крок за кроком настійно привчають, щоб ми знову почали цуратися рідної мови, як мови мужицької, "некультурної", хуторянської. Бо бачите ж, якими ненадійними виявились її "несучі стовпи".
Пам'ятаю, яке обурення в суспільстві викликала публікація в "Київських відомостях" (12.VI. 1999) пасквілю О.Бузини "Вурдалак Т.Шевченко". І хоч лихе не забувається, та час притупляє відчуття упередженості й підступності. Навіть десь промайнула думка, що вся причина в людських слабкостях. Лихий попутав. Захотілося нічим непримітній, але з великими амбіціями людині, пробитися на видноколо. От і трапилась прикрість.
Та не все так просто, як може видатись довірливим людям.
Пройшло небагато часу (неначе вичікували, а як сприймуть) і в Києві об'являється "дядько" (а може й дідько) Бузини.
У травневому числі "Київського телеграфу" (№ 158 за 2003 р.), з претензією на науковий вислід, друкується новий опус на задану тему: "Копытца ангела. Тарас Шевченко: обратная сторона медали", весь задум якого в тому, щоб показати "зворотний бік" людської гідності Тараса Шевченка. На ділі ж вийшло - самого автора. Дехто О.Каревін спробував як на новітньому комп'ютері змоделювати рух часу в зворотному напрямку та "висвітити" постать Тараса в незвичному ракурсі - не то через замкову щілину, не то через віконце до туалету.
І все ж суть подібних друків не в методі й дослідницьких засобах, то, як кажуть, справа золотарських рук.
Настав час подивитися на подібні журналістські вправи не як на легковажну сенсаційність, не як на окремі збочення в психіці, а як на рельєфно виписану тенденцію: повернути нас якщо не в XIX, то принаймні до початку XX ст., коли жандармські управління однозначно вирішували, що української мови немає, а є лише мужицька говірка. І це не перебільшення. Бо той же О. Каревін (дивовижна системність подань!) у тому ж таки "Київському телеграфі" (а може вже й не Київському?) друкує нове "дослідження":"Валуевские танцоры" (18 - 24.VIII.2003) його задум в лаконічній формі можна було б передати: "В тому як розвивалась українська мова колись і тепер винні не якісь там укази, циркуляри, заборони, царських міністрів, не жандармські управління та якісь заброди, а самі українці, які дозволяли використовувати свою мову з певними політичними намірами".
Та й взагалі, на думку О.Каревіна, тут немає предмета для розмови, бо ще в XVI ст. посол Папи Римського говорив, що мешканці як Русі Литовської (України), так і Русі Московської спілкувалися однією мовою й сповідували одну віру(!).
То ж про які стовпи та обереги української мови, про яку окремішню духовність народу можна говорити?
Але що там поради О. Каревіна на фоні рекомендацій, про які повідав нещодавно П. Сорока в своєму "Найкраще вмерти в понеділок - денники". Зокрема, про те, як молодий поет А. Дністровий довірчо йому зізнався, що він викинув геть зі своєї книгозбірні твори І.Нечуя-Левицького "за їх просвітницький дух і неєвропейський рівень". Тобто діяв за відомим принципом, відтвореним класиком російської літератури: "А чтобы зло присечь, то книги надо все собрать и сжечь".
Можна було б не привертати особливої уваги до недолугої писанини Бузини-Каревіна й "літературних уподобань" А.
Loading...

 
 

Цікаве