WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні - Реферат

Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні - Реферат


Реферат на тему:
Українознавчі виміри побудови громадянського суспільства в Україні
Серед визначальних проблем розвитку гуманітарної науки ключовою завжди була, є й неодмінно буде проблема пізнання феномена людини, сенсу, форм і методів людського буття.
Спочатку інтуїтивно, а згодом усе більш усвідомлено люди розглядають її як першочергову. Таке ставлення є логічним, оскільки результати досліджень у галузі самопізнання й самотворення завжди і вирішальним чином позначаються на формуванні світогляду, моралі, культури, вироблені ідеології, політики, творенні форм суспільного співжиття, організації та дії людей.
Зростаюча увага до проблеми обумовлюється й тим, що чим далі люди просуваються в з'ясуванні власної сутності, тим масштабнішими постають і складність, і обшири процесу.
Відповідно й наука, головним завданням якої є самопізнання й самотворення людини, всякий раз постає як явище все більш цілісне, досконале, як система, що розвивається в напрямку, де об'єкт дослідження й предмет науки в кінці кінців мають злитися в єдине ціле.
Та уже тепер, спираючись на досвід попередніх поколінь, його наукове осмислення ми маємо певні уявлення принаймні про основні параметри самопізнання й самотворення. Досить чітко постають і визначальні їх складові: по-перше, з'ясування сутності життя розумного на нашій планеті; по-друге, дослідження й усвідомлення закономірностей та головних чинників його розвитку в межах як найближчої, так і віддаленої перспективи. А саме: на засадах суспільної свідомості, самосвідомості, самоорганізації й самореалізації; у тому числі й формування переконання про виняткову важливість відповідності форм і методів життєдіяльності на кожному історичному відтинку покликанню життя розумного, необхідності їх розвитку в гармонії з природною заданістю; по-третє, усвідомлення того, що життя розумне має сенс і може відбутися тільки на засадах удосконалення єдності й цілісності розвитку всіх багатоманітних, різнохарактерних і різновекторних його складників як на індивідуально-біологічному так і суспільному рівнях з усіма різновидами їх прояву: етнонаціональним, соціально-економічним, політичним та духовним.
Штучна уніфікація й нівелізація форм і методів життєдіяльності, як і їх локалізація, - явища антиприродні. Вони позбавляють розвиток динаміки, ведуть до уповільнення, затухання та деградування процесу. А з цим життя розумне погодитись не може й неодмінно має віднайти більш відповідні засоби свого продукування. Про це тепер, якоюсь мірою, й наша розмова.
То ж сучасній науці відомі два рівні прояву життя розумного на Землі: на рівні індивіда (індивідуально-біологічному) і на рівні спільноти (сім'я, родина, рід, плем'я, етнос, нація, соціально-політична, професійна спільність, держава, народ, вселюдство) з найширшою їх природо-часо-просторовою специфікою прояву і, що вони об'єктивно не суперечать один одному. Більше того, рівні ці та їх різновиди органічно поєднані й взаємозалежні. І хоч другий рівень більш багатоплановий, потужний та діяльнісний він не може (як більш потужний комп'ютер) існувати сам по собі. Без єдності та взаємодії навіть уявити неможливо існування кожного з них окремо.
Початки засвоєння цієї істини губляться в глибинах людської історії. Від того часу, як люди стали аналізувати й усвідомлювати своє буття, вони крок за кроком усе більше переконувалися, що їх життєдайна сила в єдності, спільності дій. Бо поодинці вони більше терпіли від природних катаклізмів, різних хвороб, звірів, які були спритнішими й сильнішими за них, та особливо від собі подібних: деформації в людській психіці та розумінні призначення життя розумного.
До того ж люди помічали, що кожен індивід від природи наділений певними більш вираженими здібностями, уміннями й талантами, які проявляються в тій чи іншій сфері. І що всі вони багато в чому виграють, якщо зможуть їх поєднати й використати для спільного блага. Бо від таланту й навіть людської геніальності, користі було б мало, якщо б вони існували та розвивалися самі по собі. За обставин, коли людина не може побачити, почути, відчути й усвідомити свій зв'язок з іншими, ставлення інших до неї, її справи й розум - не розум, і талант - не талант і здібності - не здібності, бо про них і самі носії нічого не знали б. Все пізнається в співставленні та взаємодії. Справжня природа людського розуму, його потенціал можуть розкритись тільки через інтеграцію. То ж взаємодія, співпраця в найширшому розумінні постають не лише розумним, а й єдиним способом людського існування та самовдосконалення.
Саме життя впродовж віків і тисячоліть невпинно підштовхувало людей до усвідомлення значення єдності, творення різноманітних спільнот.
Та на цьому шляху людство відразу ж зіткнулось з дилемою - як, на яких принципах об'єднати неповторних у всьому індивідів, їхнє розуміння, інтереси в уніфікації, універсалізації дій для досягнення цих інтересів; з великим законом буття - єдністю протилежностей в постійному розвитку.
Бо як тільки люди збиралися разом, тут же виникали непорозуміння, підозри, суперечки, образи, навіть конфлікти. І треба було пройти довгий шлях творення досвіду, велику школу життя, щоб розвинути свідомість і віднайти такі форми й методи, які допомогли б об'єднати індивідів у спільній меті та дії.
Вирішити це непросте завдання намагалися мудреці та політики уже в стародавній Греції, зокрема: Лікург (IX - VIII ст. до н. е.), Солон (VII - VI ст. до н. е.), Фемістркл ( VI ст. до н. е.), Сократ, його учні й послідовники Платон, Арістотель - № ст. до н. е.) та ін.
І спробу визначити методологічні основи творення й принципи дії людських спільнот, громадянського суспільства зокрема, віднаходимо ще в давньогрецькій міфології. Тодішнє розуміння проблеми образно відтворене в міфі, переказанім філософом Протагором ( V ст. до н. е.).
У його версії передається як Бог-богів Зевс, побоюючись, щоб люди в таких протистояннях не занапастили весь свій рід, доручає Гермесу ввести серед людей правду й совісливість, аби вони об'єднали їх "злагодженим суспільним порядком і дружніми зв'язками". А на запитання "як розподілити між людьми правду й совісливість чи таким чином, як і інші уміння, коли одного, хто володіє "врачуванням" вистачає на багатьох, які не тямущі в ньому, чи - в однаковій мірі серед усіх людей". "Всім, - відповів Зевс, - нехай всі будуть до того причетні; не бути державі, якщо тільки декотрі будуть причетні до них, як бувають причетні до інших знань. І закон поклади від мене, щоб будь-кого, хто не може бути причетним совістливості й правді, убивати як язву суспільства." (1). Необхідно визнати, що стародавні греки й жили відповідно: виховували своїх дітей соромитись ганебного та прагнути до прекрасного, вважаючи, що без цього ні окрема людина, ні спільнота, ні держава нездатні на будь-які добрі справи. Від колиски, як тільки дитина починала розуміти слова, і мати, і батько й вся рідня проймалися турботою, щоб вона стала якомога кращою, навчаючи й показуючипри всякій нагоді, що ось це справедливо, а те ні, що ось це прекрасне, а те огидне, це благочестиве, а те нечестиве, те роби, а того не роби. І якщо дитина добровільно не слухалась, то її направляли заборонами й
Loading...

 
 

Цікаве