WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство у змісті та структурі національної освіти - Реферат

Українознавство у змісті та структурі національної освіти - Реферат

рухаються надто повільно. Більше того, з певного часу у сфері освіти робляться спроби повернутися до старих орієнтирів.
Після проголошення в 90-х рр. курсу на побудову в Україні національної освіти, не лише педагоги, а й громадськість відчула, що він не узгоджується з науково-педагогічною базою та практикою радянської доби. І не тому, що там пропонувалися невиважені методи, форми організації та технології, а, головним чином, через неузгодженість нових ціннісних установок, орієнтирів зі змістом і напрямками розвитку освіти. Цим, у першу чергу, й було мотивоване розроблення і прийняття в 1992 р. Державної національної програми "Освіта. Україна ХХІ ст.", в якій основний наголос робився на розбудові в Україні саме національної освіти та виховання. Шкода, але цей принципово важливий документ не дійшов навіть вхідної межі ХХІ ст., освіту якого він мав би визначати.
Найприкріше те, що виписані в Програмі положення про утвердження національних засад в освіті так і залишилися на папері. Причини тому крилися й криються у політичній, організаційній та управлінській площинах. Відомо, що на виконання положень цієї Програми були прийняті: ухвала колегії Міністерства освіти України (25 грудня 1995 р.) "Про концептуальні засади гуманітарної освіти України", постанова Міністерства освіти України (24 грудня 1997 р.) про державний стандарт освіти, а згодом - і постанова Кабінету Міністрів України "Про Базовий навчальний план загальноосвітніх навчальних закладів" (5 серпня 1998 р.), в яких, серед іншого, визначалося, що з 2001/2002 навчального року в усіх школах України українознавство мало бути введене як одна з інваріативних дисциплін. Але й це принципового значення положення так і залишилося на папері.
Була певна надія, що становище вдасться виправити з прийняттям "Національної доктрини освіти", у якій було виділено навіть окремий розділ - "Національний характер освіти та виховання". На жаль, положення й цього широко рекламованого документа залишилися малорухомими і сприймаються скоріше як декларація про наміри, а не як документ прямої дії. У Доктрині та заходах по її реалізації практично нічого не сказано, як і за допомогою яких чинників освіта й виховання в Україні мають стати національними по суті. Багато уваги в цьому документі приділено підвищенню якості освіти, зміцненню її зв'язків з наукою. Але практично нічого не було сказано про українознавство, яке вже на той час розвивалося як синтетична наука про український народ, його етнічну територію, державу Україна й світове українство. Навіть сам термін "українознавство", не говорячи про навчальну дисципліну, в загальнодержавному документі, присвяченому розвитку освіти та виховання, не згадано. Відповідно не було проаналізовано й наслідки реалізації названої постанови Кабінету Міністрів України (від 5 серпня 1998 р.).
Складається враження, що всі ці документи стали своєрідною жертвою відсутності спадкоємності в діяльності як урядових команд, так і управлінських структур на місцях. Бо чим, як не цим, можемо пояснити той факт, що коли на початку 1997 р. у Києві, відповідно до наказу начальника Головного управління освіти, українознавство мало бути впроваджене і вивчатися майже в усіх школах міста з 1-го по 11 клас [2], то нині, в 2006 р., як показало анкетне опитування, наприклад, у Дарницькому районі (2006 р.) українознавство як окрема дисципліна вивчається лише в чотирьох школах, а в інших зовсім не вивчається або вивчається "в процесі засвоєння інших дисциплін", що фактично рівнозначно першому. Вивчення українознавства в школах ніким не контролюється і здійснюється на засадах самоініціативи окремих директорів шкіл та вчителів.
Такий хід подій спонукає до більш широких узагальнень. У числі головних причин того, що відбувалося в освіті і позитивного, і негативного протягом останніх 15 років, маємо назвати роботу з управлінськими кадрами освіти. Часта їх зміна, політична заангажованість в орієнтації незмінно породжували й породжують необов'язковість у проведенні єдиної освітньої стратегії та державної політики. І це, в першу чергу, позначається на розумінні значення та змісту національної освіти і, відповідно, на ставленні до українознавства. Як наслідок, уже на початку 2000 р. деякі чиновники від освіти приходять до висновку, що українознавство - це лише відголос перших років романтичного піднесення на шляху незалежності, своєрідна "данина моді", яка тепер уже проходить. Бо нині для молоді важливі лише знання, які допоможуть їй у житті діяти так, як того вимагають ринкові відносини. Така логіка чиновників нерідко проростає з обґрунтувань та рекомендацій сучасної педагогічної науки. Ось лише деякі орієнтири, які відтворюють філософію освіти в Україні ХХІ ст. Головним чинником її розвитку, як підкреслювалося на ювілейній сесії АПН (2002 р.), мають стати глобалізаційні процеси: зближення націй, народів, держав; створення єдиного економічного й інформаційного поля; вироблення здатності співпрацювати зі світом; країна, яка має неадекватні з іншими суспільні відносини, не може розраховувати на тривале існування й успішно розвиватися; природним постає завдання "зміни сутності держави", яка має передати частину своїх традиційних функцій об'єднанню держав континентного характеру і т.п. [5]. Ці ж ідеї знаходимо і в статті президента АПН "Якісна освіта: вимоги ХХІ ст." (газета "Дзеркало тижня" від 29. VI. 2006 р.). Головне тепер, вважає автор, - у зміні функцій освіти (? - Л.Т.), виокремленні в ній базових знань, наповнення ними підручників, освоєння нанотехнологій і т.д. Головна ж хибність діючої освіти тут вбачається у неадекватному стані та характері вивчення іноземних мов. Тому важливішим завданням має стати сприяння практичному оволодінню іноземними мовами. Серед інших завдань розбудови освіти ХХІ ст. автор називає формування "самодостатньої особистості". Неначе й добре сказано, але положення знову ж залишається як би саме по собі, без приводу. Як це має відбутися, в чому сенс і зміст самодостатньої особистості? Відповіді немає. Залишається незрозумілим, звідки, як виростає така особистість, якщо вона не зв'язана з власними суспільними алгоритмами життя. Але ж людина - суспільне явище. Тільки в природосоціальній єдності людського буття, в суспільній природі людини розумної маємо шукати сенс і засоби самореалізації індивіда, особи, людської сутності як такої. То ж не в протиставленні індивіда (його особи) й спільноти, як і окремих спільнот (націй і народів) між собою, а в їх ієрархічному зчепленні, в органічній єдності всього багатоманіття змісту і форм буття бачиться дорога людського сходження, в т.ч. й у формуванні особистості.
Щодо інновацій, то не можна обійти ту з них, де автор статті пропонує,що в освіті необхідно започаткувати нове тлумачення таких вічних категорій, як "добро" і "зло". Бо в попередні роки в українців склалося якесь викривлене про них уявлення, зокрема негативне ставлення до людей заможних, а тим більше багатих. І як висновок: "Без утвердження позитивного ставлення до носіїв багатства ми не зможемо динамізувати прогрес в Україні". Отже, майже заклик, щоб за допомогою засобів освіти та виховання змінити ставлення до корупціонерів, шахраїв, хабарників і просто грабіжників та бандитів, які стали тепер першими багачами в Україні та які мали б сидіти в тюрмах.
Шкода, що автор не
Loading...

 
 

Цікаве